Юра Бєліков з Богданом Підгірним та Василем Овсієнком навіть пішли до найближчої ізби довідатися, чи немає там телефону. Виявилося — немає. Натомість вдалося домовитися з господарями — Ніною Василівною та Сергієм Тимофійовичем Жерєбцовими [61]— про можливість під'єднання до їх електромережі потужного електричного ліхтаря (майже прожектора), захопленого з Києва Богданом Підгірним.
О 18.40 розриті могили освітилися штучним, але таким обнадійливим світлом, — міліціонер, опер, Дивдін (представник санепідемстанції) та Казанцев (комунгосп) були прикро вражені й хтось із них навіть пішов до хати «на розмову» з «нелояльними» господарями. Утім, як пішов, так ні з чим, і повернувся. А нам було втішно: ще хтось із «простих» російських людей вирішив допомогти, поневаживши місцеву владу, від якої, як і всі жителі маленьких містечок і сіл, доволі залежний.
Що ж, схоже, ми зробили все можливе. Лишилося чекати. Погрівшись хвилин п'ять у світлі прожекторів, знову пірнули у темряву…
Хвилина, дві, три, чотири… Час до часу я позирав на годинник. Секундна стрілка, здавалося, заніміла й не хоче бігти у звичному ритмі. Припаливши цигарку, бреду мокрим снігом до недалекої лісосмуги, занурюючись у глуху пітьму близького болота. Ґрунт осідає під черевиками, але не провалюється. Чомусь саме тієї миті прийшло розуміння одного з батькових виразів, що сипалися на мене з його листів і розмов 1979—1980 років: «Час — категорія не лінійна». Усе залежить від того, як Ти, людина, наповнюєш (розширюєш / звужуєш) його межі. Буває, одна хвилина збагачує тебе таким духовним знанням, якого не надбати ніяким життєвим досвідом [62].
Це були саме такі хвилини.
Про можливість неприбуття машини з трунами не думалося: це випробування, і його треба витримати, відкинувши всю машкару буденности…
— Дмитре, Дмитре, — почув далекий голос Олега. — Приїхали, машини приїхали!
Я повертався в радісне збудження друзів і сприкреність представників офіціозу. Останні були зовсім не готовими до такого перебігу подій. Володя Шовкошитний розповідав історію своїх кіл пекла, а водій Сідоров лише покректував і щось чаклував довкола машини:
— Геть погнулися ободи коліс. Дурниця! Доїдемо, а в гаражі щось придумаємо. Ніч довга, — казав він, задоволено затягуючись цигаркою. — Ох, випить хочеться, а не можна. Зразу заметуть… суки…
О 19.30 підняли татову труну. Я не брав участи в цьому, спостерігаючи за процесом піднімання збоку, намагаючись запам'ятати кожну деталь. Спершу над краєм могили з'явилася ширша частина ящика — там має бути голова, потім — вужча: ноги. Вдягнувши прихоплені з Києва Олегом Покальчуком ґумові рукавички, учасники ексгумації почали відкривати віко труни. Нечисельні гвіздки вийшли легко.
На мене дивилось зчорніле, але — фантастика! — не позначене печаттю розкладу, таке рідне обличчя батька. Лише кінчик носа, який бував таким живим і майже рухомим під час розмови, особливо, коли тато був у доброму гуморі, був пошкоджений. Очі заплющені, — почвари, але не повні, — спокійно відклалося у свідомості. Лише тепер я прочув моторошну тишу, яку не порушували навіть підглядачі, що стояли довкола нас.
Прямо під обличчям, ховаючи випуклий борлак, лежав перевернутий черевик, підошва якого «просила каші». Я виразно уявив, як котрийсь із державних служок-наглядачів, які поспіхом закопували тата, аби не дати нам 1985-го з ним попрощатися, перед забивання віка труни кинув той черевик — куди втрапить — на татове тіло. Утрапив — бачилося в уяві — на обличчя.
Нижче — якесь неприродне пошкодження лівого боку грудної клітини [63]. Застебнута лише на два ґудзики (до того ж, зі зміщенням на один) роба майже зотліла. Другий черевик сором'язливо забився в ноги, мовби ховаючи сором за свою пару, яку люди змусили зневажити колишнього власника.
Аби якось стримати нездоланне бажання кинутися на шию батькові після восьмирічної розлуки, відвертаюсь, а пальці мимоволі стискаються в кулаки.
Прости, Василь, что я твою тщету
увидел, поднимая крышку гроба,
что опер Ковалевич смотрит в оба
(ну, отвернись!), но опер на посту —
глядит, как сын (сын!) отвернулся твой,
а опер никогда не отвернется,
кладбищенские жидкие воротца
руками развели, и шелухой
подсолнуховой сыплет мент унылый
на чистый снег двоящихся крестов,
и сыну надругательство готов
пришить он над отцовскою могилой… [64]
Коли Василь Овсієнко з Олегом Покальчуком та іншими перекладали тіло Василя Стуса на взяту з дому тканину і, вже на ній, — у цинкові труни, хруснула кісточка. Здалося — шийна.
Читать дальше