Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Нарешті видали вантаж. Ми з мамою стоїмо під зливою патріотичних промов і високих слів, а я нічого не чую — бачу лише Литвинову могилу, у якій стоїть Олег, намагаючись завести під неї мотузку й не замочити верхнього одягу…

Свічки… багато свічок… мамині геть сухі очі: доля не дала їй можливости не лише востаннє побачити свого чоловіка, але й залишитися наодинці з його труною. Тортури публічністю тривали.

Нарешті все закінчується… Ігор Бондар береться везти труни до Покровської церкви, де наступного дня має бути відспівування…

Наступний день був найхолоднішим у всій зимі 1989—1990. Мороз сягав 25 ступенів, проте, здавалося, людей, які поступово виривали себе з обіймів страху, це не лякало.

Панахида в церкві затягувалася. Православні священики на замовлення влади робили все можливе, аби відспівування не припинялося безкінечно довго і, перериваючи їх, довелося втручатися й закінчувати панахиду священикам греко-католицьким. А ще ж треба було під'їхати на Чорнобильську [65]. Була 14-та година, саме в цей час планувалося прибуття кортежу на Софіївську площу, де вже очікувала багатотисячна юрба, що зібралася попрощатися-познайомитися з невідомими більшости іменами: Василем Стусом, Юрієм Литвином і Олексою Тихим [66].

Одразу по 15-ій ми приїхали до Софіївської площі, яка зустріла нас маєвом прапорів та десятками тисяч людських облич, які, прочекавши на морозі кілька годин, перебували в напруженому очікуванні: приїдуть чи ні.

Організаторам акції так і не вдалося дійти згоди: відчайдухи наполягали, що від Софії труни з прахом померлих треба нести на руках, однак Ірина Калинець уже погодила з владою інший план: до цвинтаря тіла будуть везти автобусами.

Півгодини пішло на з'ясування стосунків. Найбільш активні почали розхитувати автобус із труною Василя Стуса, намагаючись силою факту примусити винести з автобуса домовину з тілом Василя Стуса. Труна й рідні Василя Стуса, що сиділи в автобусі, в унісон хилиталися на цих дивних, уже геть нелюдських гойдалках. Мама плакала. Олег Покальчук, що сидів поруч, лише міцніше стиснув мою руку, але я таки вирвався й вийшов. Олег вийшов за мною. Юнаки та чоловіки, які ще хвилину тому гуртом розкачували автобус, кидаючи на нас неприхильні погляди, таки розійшлися й більше не намагалися бавитися у свої чоловічі ігри. Так у самому серці похоронної процесії виникла атмосфера протистояння й майже неприйняття, яку так і не вдалося розвіяти.

Хвилин за п'ять процесія рушила з місця: Ірині Калинець таки вдалося погодити зі спецслужбами новий сценарій руху поховальної процесії. Цілком ймовірно, що саме та розмова пані Ірини з представниками міліції й КДБ про необхідність зміни сценарію, а не спроба диктувати добряче наляканим спецслужбам свою волю під прикриттям багатотисячного натовпу, допомогла запобігти найгіршого.

Біля пам'ятника Тарасові Шевченку було вирішено винести домовини й уклонитися Кобзареві. Три кола пошани, а далі — аж до цвинтаря — труни вже несли на руках. Ми йшли за труною батька, і я не впізнавав ще вчора байдужого до всього міста, яке тисячами різних облич заполонило вулиці до самого Байкового цвинтаря.

І от — могили. Короткі слова Івана Драча, Михайлини Коцюбинської, Левка Лук'яненка, Ірини Калинець, Зеновія Красівського…

Люди все прибували. Стражденні, втомлені обличчя тих, хто пройшов ту ж путь, що й батько, але лишився живим, пробиваються до могилок. Довкола скутих морозом ям щільна стіна людей спресувалася ґранично: ані поворухнутися, ані вийти з-під тиску наступних рядів неможливо. Багато хто біг іншими могилами, аби бути присутнім в історичній миті. Як і завжди, найбільше старалися журналісти. Ставало соромно, що поховальна процесія перетворюється в банальний натовп. Люди все прибували. Якоїсь миті навіть довелося схопити за руку маму, яку ледь не скинули в одну з могил. Мороз дужчав. Сонце вже хвилин зо двадцять як сховалося за обрієм. Сутінки ставали дедалі густішими.

Нарешті — все. Труни віддано землі, а гробокопачів… прогнано.

— Засиплемо могили руками, — кричали відчайдухи, забувши про мороз.

Відмінність між Пєрьмю й Києвом ставала такою прикрою, що мені вже несила було її витримувати. Попросивши Ігоря Бондаря залишитися, доки не буде засипано могили [67], я, кинувши до татової (до інших добитися не вдалося) кілька віддертих від землі грудочок, майже втік додому.

Так закінчилася чотириденна епопея перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина й Олекси Тихого, яка допомогла українцям звільнитися страху й водночас засвідчила прірву, яка, як і впродовж усієї української історії, пролягла між українською людиною й тими, хто претендує бути її провідниками: у кожного свої інтереси [68]. Сьогодні ця теза, на жаль, залишається такою ж актуальною, як і раніше.