Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Так з 19 листопада 1989 року ім'я Василя Стуса стало входити у свідомість українців саме в ореолі борця-мученика, невинно убієнного за правду та права українського народу. Такий народницький стереотип сприйняття, що остаточно сформувався саме під впливом перепоховання, із більшим чи меншим успіхом намагаються долати Микола Рябчук, Костянтин Москалець, Тамара Гундорова, Василь Івашко, Марко Павлишин та деякі інші дослідники.

Утім, цей стереотип цілком умотивований, можна навіть сказати — майже запрограмований долею Василя Стуса, яку він, усупереч численним його твердженням, свідомо й послідовно формував. Комусь треба було стати «голосом опору й протесту», писав він у своїх замітках-роздумах. І теза ця з'являється в Стуса аж надто часто, аби не зважати на неї.

Проте — тут я цілком погоджуюся із тезою «модерних» дослідників, — формування Стуса-митця відбувалося хоча й паралельно з формуванням Стуса-патріота, але під впливом лектури, далеко ширшої за патріотичну. Відтак і його світогляд, сам спосіб сприйняття світу хоча й виказував европейськи освіченого інтеліґента, але такого, який, розуміючи і навіть кохаючись у цьому культурному просторі, понад усе шанував українську традиційну сільську культуру, яку відчайдушно намагався модернізувати або, принаймні, представити мовою сучасного йому модерного мистецтва.

Сьогодні, коли пишеться ця книга, не викликає сумніву, що в українській історії Василь Стус належить до надто малої «щопти» діячів, моральний авторитет яких визнається й на Сході, й на Заході України. Проте сьогодні я зовсім не певен, що ж и т т є т в о р ч і с т ь Василя Стуса, яку часто протиставляють творчості поета, є менш важливою для становлення того світу, у якому нам доводиться жити сьогодні.

1. Стус Василь . Твориу 4-х томах: 6-ти книгах. Додаткові 5 і 6-й (у 2-х книгах) томи. — Л.: Видавнича спілка «Просвіта», 1994—1999.

2. Беликов Юрий . Во имя отца и сына// За Человека. — Декабрь 2001, № 10 (44).

3. Bilocerkowycz Jaroslaw . Soviet Ukrainian Dissent.A Study of Political Alienation. — Boulder and London, 1988.

4. Верстюк В. Ф., Дзюба О. М., Репринцев В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення.Хронологічний довідник. — К.: Наукова думка, 1995.

5. Жулинський Микола . Із забуття — в безсмертя(Сторінки призабутої спадщини). — К.: Дніпро, 1990.

6. Касьянов Георгій . Незгодні: українська інтеліґенція в русі опору 1960—80-х років. — К.: Либідь, 1995.

7. Мороз М. О . Літопис життя та творчості Лесі Українки. — К.: Наукова думка, 1992.

8. Не відлюбив свою тривогу ранню.Василь Стус — поет і людина. Спогади, статті, листи, поезії. — К.: Український письменник, 1993.

9. Овсієнко Василь . Світло людей.Спогади-нариси про Василя Стуса, Юрія Литвина, Оксану Мешко. — К., 1996.

10. Пермские политлагеря/ Мемориал жертв политических репрессий. — Пермь, 1995.

11. Шовкошитний Володимир . «Народе мій, до тебе я ще верну…»// Україна. — Число 4, 1990.

У першій половині XX століття українське село, оспіване Миколою Гоголем і Вєліміром Хлєбніковим, Тарасом Шевченком і Пантелеймоном Кулішем, Григором Тютюнником і Олександром Довженком, багатьма іншими письменниками й інтелектуалами не лише українського походження входило в період свого остаточного занепаду. Стрімкий ріст промисловости й технічна революція невпинно втягували його найактивнішу творчу частину в ракові пухлини міста, руйнуючи не лише традиційний лад та звичаї, а й закладаючи міни сповільненої дії під саму основу його життя — традицію.

Перед селянами, які ніколи в історії нашої земли не були особливо захищеними, на початку буремного минулого віку постала реальна загроза «випасти» з історії. Культурні центри сільськогосподарської України з кожним роком набували все більших ознак міської культури, залишаючи селу право «жити спогадами», себто зберігати у своєму резерваційному середовищі видимість культурної присутности в формі пісень, обрядів та звичаїв, які на очах втрачали свою сакральність. Під тиском молодого й аґресивного культурного поля індустріального міста первні традиційної культури дедалі більше перетворювалися на змертвілі декорації, які хоча й залишалися рідними й сповненими сенсу для міґрантів із сіл до міст першого покоління, однак були геть чужими для їх дітей та внуків, які психологічно вже не могли сприймати малодинамічну культуру, органічно сплетену з природним середовищем і тісно пов'язану з найбільшою селянською цінністю — землею. І хоча напередодні Першої світової війни ці процеси ще не набули загрозливих форм, а існували лише на рівні тенденцій, дедалі помітнішими в селянському космосі України ставали масові втечі «на хутори» далеких і чужих просторів Російської імперії часів Столипіна та прагнення активної частини молоді вирватися з сільського простору в які-будь соціальні групи з окресленою динамікою розвитку й життєвою перспективою.