Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Маю надію, що книга «Василь Стус: життя як творчість» буде лише першою спробою осягнути містерію життя Василя Стуса, і після її появи з'являться ґрунтовніші й цікавіші праці в цьому напрямку. Я ж просто намагався зібрати й систематизувати найважливіший, на мою думку, матеріал. І якщо вона допоможе комусь привідкрити «двері» до таємниці життя й творчости Василя Стуса, значить моя десятирічна праця виявилася немарною.

Він мусив повернутися. Нехай навіть не до своєї, зболілої сотнями принижених літ, Рахнівки, нехай навіть не під стрімке, закіптявіле териконами, небо Юзівки-Сталіно-Донецька, а до такого непривітного до чужаків Києва: це місто таки мало схилитися перед нами, українцями. І нічого, що після похорону Лесі Українки в липні 1913-го [16]воно виявляло повагу й острах лише перед військовою силою білих-червоних-коричневих-зновучервоних, або шикувалось і облудно схилялося в гордо-холуйських тисячолюдних колонах демонстрацій, профільтрованих і контрольованих КДБ і МВД. Ми повертаємося. А отже, тобі, облесливо-потворна жабо інтернаціоналізму, таки доведеться схилити чоло перед націоналістами — Юрієм Литвином, Олексою Тихим та Василем Стусом…

Листопад 1989-го. Борісово. Тут і там промаркований стовпчиками без прізвищ цвинтар. Світ немов зупинився. Я бачив лише неходжену цілину білого снігу, в якій швидше вгадувалася, аніж бачилася погано втоптана стежка, що ніби фіксувала сліди злочину — геть нечастого відвідування ще свіжих могил, які поповнювалися й новопомерлими в'язнями з довкільних тюрем Пєрьмської области, і місцевими жителями, задіяними переважно на обслуговуванні політичних таборів ВС-389/36 (суворий та особливий режими). Воно й не дивно. Непогана оплата, на відміну від кримінальних зон — доволі спокійна праця, а що значна частина з/к не виявляє до обслуги належної пошани, то на це можна махнути рукою, адже гроші, як відомо, не пахнуть.

Чомусь саме тут, на цвинтарі, коли Славко Чернілевський (режисер кіногрупи, що знімала фільм «Василь Стус. Тернова дорога») надміру настирливо просив зачекати, аби зафільмувати «історичний» момент мого наближення до могили, мої очі вперше з часу татової смерти наповнилися слізьми, а зсередини почали прориватися сухі спазми внутрішнього ридання. Здерши з голови шапку, я намагався приховати такий нікчемний для чоловіка мокрий момент, але кінооператор Богдан Підгірний вже наладував камеру і пустився глибоким цвинтарним снігом за мною, примушуючи тікати в бік лісу, аби не дати зафільмувати залите слізьми обличчя.

Ніхто з нас не знав напевне, що трапиться за кілька годин, і чи не доведеться нам, як і домовлялися з Олегом Покальчуком, розпочинати голодівку протесту з вимогою дати можливість перепоховати Василя Стуса та Юрія Литвина в Україні. Я повинен був залишатися на цвинтарі, Олег — їхати до Чусового, підставляючи себе під перші мєнтовські удари. Ця думка промайнула блискавкою, але ні ридань, ані сліз так і не погамувала.

Перестрибнувши через паркан, я майже заховався в лісі, полишивши обуреного Богдана ні з чим, адже стрибати зі старою камерою в руках за мною він не міг, розуміючи, що будь-який різкий рух може вивести апаратуру з ладу, і тоді — прощавай хроніка.

За якийсь час, підійшовши до вже знайомого стовпчика з бляшанкою, на якій кернером було вибито принизливу для людини цифру «9», я ще довго не міг погамувати внутрішнього спазму, який дивним чином навіював на мене певність: усе буде добре.

— Голодувати не будемо, — сказав я Олегу. — Я звідси поїду лише з татом.

Він не здивувався, як і я, все ще перебуваючи підо впливом нічного читання Біблії. Він, я і… містичний голос, що лунав так очевидно, що присутність у кімнаті когось третього Олег теж відчував майже фізично.

— Я якось дивно розмовляю з батьком, — сказав я йому.

І не так суттєво, повірив він мені тоді чи списав дивну поведінку на надто велику знервованість 23-літнього юнака, але і він, і я досі пам'ятаємо святочну атмосферу чусовського гуртожитку, яка на ранок була сповнена чистим знеплоченим спокоєм і готовністю до будь-чого. Ні до, ні після чогось подібного я не відчував: певне, саме так, тамуючи плоть і гартуючи дух, ченці наближають себе до чистого й недосяжного служіння Богу. Нам (мені?) було простіше — наш дух, окрім Василя Стуса, гартували тисячі забитих борців проти совєтського режиму й мільйони його безсловесних жертв, які з телячою покірністю їхали в тому числі й до Пєрьмі, сподіваючись на неймовірне. Хтось мусив стати першим, мусив стати символом перемоги принаймні над непам'яттю, мітом нескорености українського духу. І це вдалося завдяки Володимиру Шовкошитному, Василеві Овсієнку, Станіславу Чернілевському, Олегу Покальчукові, Богдану Підгірному, Василю Ґурдзану, Валерію Павлову, Сергію Вачі, Володимиру та Олександру Тихим, пєрьмсько-чусовському поету Юрію Бєлікову, директору міжнародної бази гірськолижного спорту «Огоньок» Лєонарду Постнікову, а також десяткам інших людей, які, випадково опинившись поруч із нами, замість того, щоб благополучно відійти вбік, допомагали потрібним знайомством, порадою чи навіть майже протиправною дією: так, водій нашої вантажівки, батько шістьох дітей Валерій Сідоров проїхав уральським бездоріжжям на двох пробитих колесах майже шістсот кілометрів, аби забрати тіла Литвина й Стуса. Міліціонери, виконуючи завдання «Москви», підло звинувачували його у вбивстві хлопчика, бо треба ж було якось зірвати перепоховання. Але рішучість наша і тисяч киян була настільки очевидною, що навіть влада поступилася: з Києва та Москви прийшла команда — «отбой!».