Дмитро Стус: Василь Стус: життя як творчість

До того ж, цей « естет, аристократ, західник, шанувальник езотеричного Рільке й усякої іншої ворожої „наському“ духові чужоземщини » [5] Рябчук М . «Небіж Рільке, син Тараса» (Василь Стус). — С. 232. у якихось своїх виявах парадоксальним чином виявився значно ближчим усталеній традиції підпорядкування українського митця болям та проблемам свого народу, аніж відстороненій від політичного звучання високій естетиці (остання, щоправда, займає надзвичайно важливе місце в поетичному світі В. Стуса). Поет добровільно прирік Слово на боротьбу за збереження української національної гідности та традиції: « Якби було краще жити, я б віршів не писав, а — робив би коло землі » [6] Стус Василь . Двоє слів читачеві // Твори . — Том 1: кн. 1, С. 42. , — пише він у передмові до збірки «Зимові дерева». І це — не поза. Радше, — свідомий вибір і готовність стати частинкою великого національного дерева [7] Саме живий організм дерева найчастіше асоціюється у поета з нацією, народом, традицією. Див., зокрема, його програмові речі: « Гойдається вечора зламана віть …», « Довкола стовбура кружляємо …» та ін. .

За цих обставин плинним модерним тенденціям і течіям літературної моди, що займають важливе місце в формальному аспекті творчости поета, завжди відведено другорядну, допоміжну функцію [8]. «Головне — не зрадити правді життя», — любив повторювати Василь Стус.

За такого вибору (нині це заяложено-патетично зветься «служінням інтересам народу») немає нічого дивного в тому, що до історії української літератури й культури загалом В. Стус входив не завдяки, а, скажімо так, лише за суттєвої підтримки своїх віршів. І коли всередині 1970-х його вірші в проникливому читанні Надії Світличної почали досить часто звучати на радіо «Свобода», за ними вже стояв образ борця з системою, людини, яка для багатьох слухачів цієї радіостанції була взірцем незламности.

Так, доповнюючи й заперечуючи себе, творчість та біографія Василя Стуса існують донині. Письменник, у творах якого органічно поєдналися елементи народництва, модерну та постмодерну [9], постає в реальному житті постшістдесятником [10], дисидентом, який, « керуючись персональною відповідальністю… за долю всього народу », вирішив, що не лише можливо, а й необхідно « протиставити насильству влади позицію громадянської непокори » [11]. Жорстке дотримання цієї позиції впродовж усього життя парадоксальним чином наближувало його (і в той же час робило поета доволі далеким) як до самого шістдесятництва, так і до його ідей. Василь Стус добре усвідомлював, що його шлях не обіцяє ні кар'єрних успіхів, ані життєвих благ, що це — шлях у нікуди, але попри це він безоглядно офірував себе справі відстоювання національної та людської гідности: « Доля подала мені знак — я сміливо йду за її покликом. Бо хочу бути гідним того народу рідного, який народиться завтра, скинувши з себе ганьбу вікового нидіння. І в тому народі я здобуду безсмертя! » [12].

Аби гідно йти цим шляхом, треба було не лише навчитися витримувати моральні й фізичні тортури та приниження, не лише навчитися множити й множити автографи своїх творів, які за першої ліпшої нагоди нищилися державними служками, не просто насталити свій дух та навчитися сприймати розлуку з рідними і друзями за належне, — для цього треба було створити такий внутрішній світ, який би дозволяв почувати себе впевнено й не впадати у відчай за будь-яких обставин. М. Коцюбинська окреслює це як «самособоюнаповнення», — цитата (чи справді — термін?), запозичена в самого Василя Стуса [13].

Вміння тримати планку вимог внутрішнього світу до своїх учинків — «гідно/не гідно» — на захмарній висоті й дозволило поетові в історичних умовах другої половини XX віку достойно витримати всі випробування, що випали на його долю.

Як же формувалось те внутрішнє, із якого проросли не лише вірші й твори, але — і це, може, навіть більш істотно — той стиль життьової поведінки, що був названий сучасниками поета невмінням проходити повз чужий біль та розпач?