Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Здається, що саме всевідкритість до болю й страждань доби робить поетову постать всепринадною й усевідштовхуючою водночас: байдужих нема — або повне сприйняття і захоплення, або таке ж повне неприйняття й заперечення його способу життя. За такої поляризації, здається, можна припустити, що особистість Василя Стуса опинилася на перетині тих силових ліній, які спричинили перетворення людини з натовпу (звичайної людини) в «людину з біографією». З цього приводу Ю. Лотман говорить, що « зовсім не кожен, хто реально існує в даному суспільстві, має право на біографію ». Адже кожен тип культури « формує свої моделі „людей із біографією“ і „людей без біографій“… кожна культура витворює у своїй ідеальній моделі тип людини, чия поведінка цілковито зумовлена системою культурних кодів, і людини, яка володіє певною свободою вибору с в о є ї моделі поведінки » [14].

Яскрава біографія — то завжди «виламування» з узвичаєного, порушення канонів, творення власного кодексу чести й нетипових поведінкових стереотипів, що визнаються суспільно значимими настільки, наскільки служать іншим взірцем у визначенні вже їхніх життєвих стратегій. Таке творення та викохування особистости з гордим і незалежним профілем — річ значно складніша за будь-яку літературну творчість. Адже література — передусім спроба осмислення світу мистецькими засобами. Натомість життєтворчість — це творення себе, своєї долі, а відтак і світу довкола себе. І ця боротьба особистости за право бути зреалізованою в окремих випадках реально впливає на існуючий стан суспільства, що викликає більшу чи меншу реакцію (трансформацію, видозміну) останнього. І нехай тут, у передмові, ці слова звучать надто високо, але тільки так, на високих регістрах суперечностей, можна вести мову про Василя Стуса.

Внутрішнє прагнення самореалізації поета природно співпало з виразним тяжінням радянської та української інтеліґенції перших десятиліть повоєнної доби до філософських ідей екзистенціалізму, які багатьма невіруючими інтелектуалами сприймалися за єдино можливе протиставлення доктрині марксизму-ленінізму.

А що теоретичні праці навіть відносно лояльних до Союзу К. Ясперса, М. Мерло-Понті, Ґ. Марселя, Ж.-П. Сартра та А. Камю придбати в ориґіналах (про переклади не могло бути й мови) щастило одиницям, то загальні уявлення про цей філософський напрям формувалися завдяки «вилущуванню» зерен смислу з огульної критики екзистенціалістів марксистськими філософами. Звісно ж, це не давало можливости скласти чітке уявлення про екзистенціалізм як філософський напрям, але, натомість, дозволяло кожному зацікавленому на свій розсуд доповнювати доктрину індивідуально близькими уявленнями про те, якою вона мала б бути. І те, що екзистенціалізм проголошував людську індивідуальність найвищою цінністю, а подальше буття світу пов'язував саме з самореалізаціями кожного, робило саме цю, а не іншу філософську доктрину найбільш впливовою у формуванні не лише молодого Василя Стуса, а багатьох молодих людей, які входили в життя наприкінці 1950-х — початком 1960-х років.

Певною мірою саме уявлений та індивідуально доповнений екзистенціалізм допоміг В. Стусові розпочати цілеспрямовану роботу над творенням себе внутрішнього, справжнього, за якого не соромно. До того ж, для психологічного типу Стуса дуже близькою виявилася ідея щоденного життя «на межі» — між життям і смертю, «за максимумом». А тому остаточно звільнитися від переважного впливу ідей екзистенціалізму поетові вдалося лише на початку 1970-х років. Як слушно зауважив Іван Дзюба, Василь Стус переростає екзистенціальне світопочування, розмикаючи його « в переживання долі свого народу і у приналежність йому, у подвиг задля нього » [15].

Процес становлення особистости Василя Стуса фактично закінчується напередодні арешту 1972-го. Далі все було просто й зрозуміло. Незрозумілим залишалося лиш одне: чи зможеш ти, Василь Стус, як мільйони твоїх попередників, заплатити нелюдську ціну. Ця розтягнена на десятиліття плата за право бути собою доповнює горизонти наповнення стрімкою вертикаллю зростання.

Працюючи над текстом книги, я не раз ловив себе на думці, що поет відчув своє майбутнє призначення надто рано, а тому окремі його вчинки до 1972-го дивним чином перегукуються зі значно пізнішими роками. Не маючи раціонального пояснення цієї часової розірваности («нелінійности»), я вирішив розпочати книгу з його перепоховання, часу, коли Василь Стус повернувся в Україну й як творець, і як людина з біографією. Це й стало початком його «життя після смерти», тією точкою відліку, яка привернула увагу до його постаті на батьківщині. Для нього це означало досягнення абсолютного успіху, бо все життя він прагнув бути цікавим своєму народові.