Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Критика тих чи інших сторін нашого життя чи окремих фактів носила завжди етичний характер. Єжовці, беріївці, ягодинці вбивали людей. Я казав, що це було негарно. Мене позбавляли змоги працювати для рідного письменства, звільнювали з роботи, цькували, обмовляли, не друкували. Я тільки казав, що це негарно.

Я вважав і вважаю, що всі мої вчинки і всі мої дії були продиктовані єдиним прагненням — щоб у нашій соціалістичній країні було більше добра, щоб у ній люди, які чинять несправедливо, негарно, зазнали бодай морального осуду. І, власне, тільки морального осуду. Я не прибічник розправ — навіть над бандитами беріями чи єжовими. Я прагнув справедливости. Соціалістичної справедливости.

Я не дискутував із радянською владою, тим більше не агітував проти неї. Це велика неправда. Я обстоював радянську владу і радянські принципи взаємин поміж людьми всупереч часовим аномаліям, які, твердо вірю, будуть засуджені найближчим часом» [654].

Послідовно викласти всі ці свої думки Василеві Стусові не дали можливости ні на судовому засіданні, ні навіть ув останньому слові. Найімовірніше, що слідчий Логінов, який прийняв рішення передати справу до судового розгляду, не надав їм жодного значення.

Для нього було очевидно інше: він помилився в людині від початку. Стус каятися не буде. Не буде підтверджувати очевидні факти «антирадянської» діяльности будь-кого іншого, навіть коли ті інші в цій «діяльності» зізналися, буде до останку наполягати на своїй думці.

За великодержавницькою логікою таких слід ізолювати.

11 липня звинувачуваному В. Стусові було оголошено про закінчення попереднього слідства й про передання справи до судового розгляду. Поет уважно вивчив текст постанови, але підписувати її відмовився, заявивши слідчому, що буде боронити себе на суді особисто, без допомоги офіційного захисника [655].

У заяві з цього приводу, адресованій слідчому Логінову й Прокуратурі УРСР, Василь Стус писав:

« Ознайомившись з матеріалами справи, мушу сказати таке:

1. Мій арешт, як і обшук 12.01.1972 p., були викликані „безпідставними“ „підставами“: гр. Бельгії [Добоша] я не бачив, а тим часом постанова про проведення обшуку була складена Львівською прокуратурою.

Це — перше порушення і перший акт сваволі проти мене.

2. Під час обшуку в мене не було вилучено жодного антирадянського твору, отже, долучення до „справи“ мого літературного доробку… є протизаконним актом.

3. Під час обшуку 12 січня 1972 р. мене не було ознайомлено з вилученими рукописами, зошитами, книгами, листами…

7. Протестую проти дуже образливих і дуже несправедливих рецензій А. А. Каспрука…

11. Протестую проти долучення до справи моїх записничків, чернеткових зошитів із віршами, приватних листів, фотокарток…

13. Протестую проти всієї справи, списаної в 11 томах…

15. Протестую проти сваволі над моєю літературною долею, над долею багатьох моїх друзів-літераторів, кривджених або в КДБ, або поза КДБ.

16. Протестую проти звинувачення, яке, вважаю, є абсолютно безпідставним» [656].

Власне, протестувати — єдине, що може робити людина в ситуації Стуса, коли вона полишена сам-на-сам із репресивною системою і їй нізвідки чекати допомоги (звісно, без надії на успіх заходів, а просто, щоб не опускати рук). Науковці з Інституту, де він колись працював, надали слідчому й майбутньому судові несправедливу й надзвичайно жорстку критику його літературних творів із політичної точки зору, звернення до Спілки письменників [657]і до Заступника Голови Ради Міністрів Української РСР П. Т. Тронька [658]залишилися без відповіди, якого-будь владного чиновника, що міг би захистити поета від розправи, не було. Натомість слідчий зробив усе, аби «найменші» провини трансформувати в найжорстокіші звинувачення. То чи міг Стус і далі вірити в «правосуддя», чи міг сподіватися, що призначений владою й оплачений її коштом адвокат захищатиме в суді його інтереси?

Але й у цій вимозі Стусові було відмовлено.

Фактично, поетові наперед заборонялося виступити на свій захист навіть у закритому суді. Отож, довелося готуватися до неминучого.

Надія, втім, жевріла в душі поета навіть попри судовий фарс, що розпочався 31 серпня 1972 року під головуванням судді Дишля Г. А., за участи народних засідателів Войтенко Г. П., Самченко І. С., секретаря Кухарського С. Г., прокурора Погорілого В. П. та «нав'язаного» адвоката Кржепіцького С. М. [659].