Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Твердження, що я ніби „очорнюю радянську дійсність“, ніби тверджу, що на Україні переслідується інтелігенція — щонайменше неточні. Я писав про арешти серед молодої творчої української інтелігенції, а не про українську інтелігенцію взагалі. Я писав про те, що прибічники сталінського стилю роботи… знову взялися за своє („найсправедливіші статті“ пишуть полторацькі, а такі письменники, як О. Гончар, Ю. Смолич, М. Бажан, Б. Олійник, Є. Гуцало, — помиляються). І я звернувся до уряду за роз'ясненням, сподіваючись на відповідь. Бо правда не може бути на боці полторацьких. Бо полторацькі з огляду на своє минуле не мають морального права бути речниками соціалістичної справедливости та гуманізму. Я вважаю, що це стосується і листа-звернення „Місце в бою чи в розправі“. Категорично протестую проти накидання мені слідством „антирадянських позицій“.

Знаю, що атмосфера 20 і 22 з'їздів КПРС робила неможливою всі ці факти обшуків, арештів, судів, цькувань людей, які, може, і не завжди справедливі в своїй оцінці нових літературних умовин, що почали поступово складатися з 1963 року і продовжували гіршати далі, особливо ж після 1965 року.

Кажучи „час реакції“, я мав на увазі рецидив сталінізму, що почався в післяхрущовську добу. Те, що на Україні нищаться тисячі талантів, — вислів закатегоричний. Багато молодих і старших літераторів не має змоги друкувати своїх творів. Сувора і несправедлива критика торкнулась навіть таких літераторів, як Гончар, Б. Олійник, Є. Гуцало, В. Дрозд, Ю. Смолич і т. д. Це все — рецидиви забутої практики.

Багато здібних людей позбавлені змоги займатися навіть перекладною роботою. Додам, що, на жаль, немає статистики, скількох молодих літераторів цькували чи цькують.

Моє ставлення до речей — завжди ставлення людини, яку насамперед обходить етика. Саме через це я не міг не висловити своєї думки, коли бачу, що покоління Івана Дзюби — людей, що виросли і здобули моральної, громадянської конституції в часи 20 і 22 з'їздів КПРС, стали цькувати люди типу Полторацького чи Дмитерка, ці типові представники культівського „громадянського“ служіння. Коли молодь, виховану на ідеалах 20 і 22 з'їздів, починають цькувати люди із заплямленою від часів Сталіна біографією; коли ці останні, до того ж, вдаються до вигадок і прямих інсинуацій (як то Полторацький „приписав“ В. Чорноволові вигадану фразу), то це не може бути прогресом. Це свідчить про те, що люди типу Полторацького тягнуть громадську думку назад, до часів несправедливих і часів, засуджених за уможливлену ними практику керівництва з допомогою залізного сталінського наказу, з допомогою „волюнтаристської“ логіки.

Отже, захищаючи Дзюбу, я захищав моральну поведінку від неморальної. Бути полторацьким — завжди легко. Бути дзюбами — завжди тяжко, як завжди буває тяжко чесній, принциповій, порядній і високоталановитій людині.

Мій лист-звернення „Місце в бою чи в розправі“ написано не з антирадянських, а з антидмитерківських позицій. Певен, що моя позиція — за радянську етику, тобто за справедливу, людяну, чесну. Певен, що стаття моя, писана з радянських позицій, переслідувала мету: щоб взаємини поміж дискутантами були чесними, відкритими, а не боягузливо-лицемірними, щоб ці взаємини базувалися на єдиному прагненні — обопільному прагненні добра й справедливости.

Цей лист, адресований до Дмитерка та редакції „Літературної України“, я міг показати комусь зі своїх знайомих, бо те, що я пишу до уряду чи літературних органів, я можу показати й літераторам чи просто читачам. Я не пам'ятаю такого, щоб цього листа, знайомлячи, показував Л. Селезненкові.

Нарешті, згадки про те, що лист було надруковано в Парижі, до мене може стосуватися щонайменше: свого листа я слав до „Літературної України“, яка його не надрукувала. А до Парижа я свого листа не слав, до радіостанції „Свобода“ не передавав.

Не пам'ятаю й такого, щоб цього листа давав О. Я. Мешко.

Записано своєю рукою — В. Стус» [651].

8 липня допит Василя Стуса тривав майже шість годин. Із 11.40 до 17.20. Щоправда, із майже двогодинною перервою. Того дня поетові довелося спростовувати «антирадянський» зміст віршів та літературознавчих статей, який знайшов у них А. Каспрук:

« У Постанові згадано вірші збірки „Зимові дерева“. Писані вони не протягом 1963—1970 років, як сказано у Постанові, а протягом 1957—1969 pp. Вірші, названі наклепницькими, такими не є. В основі кожного з них — справжні факти, хай, може, як то кажуть, і не типові. Маю перечення до того, що слідство відносить часом і моє уявлення про життя людини на землі до числа наклепницьких („Отак живу, як мавпа серед мавп…“); що слідство відмовляє в реальності таких спостережень, як „У Мар'їнці стоять кукурудзи…“, „Йдуть три циганки розцяцьковані…“.