Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

І зовсім уже вигадка слідства, ніби життя людей в Радянській Україні я змальовую як „добровільний допр“. Це пересмикування із недоброю метою: вираз узято з вірша, в якому йдеться про тяжке життя колгоспників у післявоєнний період. „Барліг“ — це там, де людина цілий день робить, а заробляє 200 грамів на трудодень або й залишається винною.

Таке саме пересмикування — у твердженні слідства, що „наша держава по Стусу — це „вітчизна боягузів і убивць““. Вислів узято з вірша 1965 p., написаного під впливом арештів серпня-вересня 1965 р. Позаду була доба сталінщини із незбагненним масовими запамороченням. Чотири роки тому був 22 з'їзд КПРС. І ось — арешти. Це не могло не викликати моєї реакції на анахронічні заходи — арешти, втаємничене слідство, організовані обмовляння, а згодом — закриті суди.

Втім, визнаю, що вислів мій — закатегоричний попри те, що ситуаційно його можна зрозуміти. „Право надриватися в ярмі“ — це мій особистий висновок із своєї дуже несправедливої, злочинно несправедливої до мене долі, коли мене звільнювали з роботи фізичної й за фахом, залишаючи цілком напризволяще.

Свою збірку я міг давати тим чи іншим знайомим чи товаришам по перу. Але кому саме давав — не пам'ятаю. Не пам'ятаю й такого, щоб Л. Селезненку я давав дві збірки, тобто два примірники.

У збірці „Веселий цвинтар“ — збірці експериментальній і невиваженій, немає жодного вірша, написаного з антирадянських чи наклепницьких позицій. Вона якоюсь мірою — гротескова, якоюсь — розпачна. Моя позиція — позиція осуду етичних людських аномалій. І — передусім етичних. Ніякого паплюження заходів партії з ушанування 100-річчя з дня народження Леніна там немає.

І вже зовсім безпідставне твердження, що СРСР там порівнюється з концтабором.

Насправді концтабір там береться як концтабір, до якого звикають, обсаджуючи колючий дріт квітами. Це вірш про адаптацію зору й душі. Слідство ж дає символові таку інтерпретацію, яка йому (слідству) вигідна, щоб виправдати свої вчинки по відношенню до мене.

Така ж неправда, що нібито я тверджу таке: соціалізм будується в нашій країні на крові й кістках. У вірші пам'яти репресованого М. К. Зерова є такі рядки:

Отже, Печорський концентрак, і тільки Печорський концентрак, який слідство чомусь… ототожнює з СРСР.

І цієї збірки я не поширював. Міг її дати тому чи іншому літераторові, аби почути його думку про експериментальну, ще не відстояну збірку. Якби КДБ не втрутилося в мої суто авторські справи, можливо, я перетрусив би цю збірку, залишивши од неї лише поезії суб'єктивно-психологічного плану. Але слідство ловить людину напівдороги й, не питаючи, куди йдеш, звинувачує тебе за те, що не стало твоїм, над чим ти нахилився, роздумуючи й вагаючись.

Не пам'ятаю, щоб цю збірку я давав І. Світличному чи С. Шабатурі.

Так само не пам'ятаю про читання вірша „Колеса глухо стукотять“ Л. Селезненкові та І. Калиниченкові [652] .

Отже, в оцінці обох збірок слідство дуже несправедливе, переслідуючи мету накинути мені те, чого в мене не було і не могло бути, накидаючи мені як переконання мої ситуативні настрої й подуми, даючи дуже й дуже тенденційну, а як часом — то й сфальсифіковану оцінку окремим творам.

Із другого боку, слідство зовсім не обходять такі „дрібниці“, як майже десятилітні регулярні труднощі автора віршів із надрукуванням своїх віршів у республіканських видавництвах, багаторічне знущання з автора — звільнення з роботи, цькування і т. д. і т. п., матеріальні злидні, в яких він, автор, перебував чи не від дитячих літ — той весь комплекс життєвих умовин, які так чи інакше спонукували до гірких, а часом — то й розпачливих думок-настроїв.

Слідство називає „ворожими“ дві мої статті — про творчість Володимира Свідзінського та Павла Тичини. Про „Феномен доби“ слідство пише: „Стус нав'язує читачеві антирадянські, націоналістичні погляди і уявлення“ про творчість П. Г. Тичини.

Такі звинувачення — дуже енергійні, але й дуже безпідставні. Жодних антирадянських тверджень у статті немає. Так само — і націоналістичних тверджень. Мені йшлося про трагедію геніального митця, позбавленого таланту в роки сталінського масованого наступу на творчу інтелігенцію.

Не вважаючи, що принцип партійности є негативним явищем, повторюю, що цей принцип партійности по-різному тлумачили А. В. Луначарський і Берія, Максим Горький і Сталін, М. Рильський і Каганович чи Малєнков.