Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Клопотання підсудного про запрошення до суду представників літературної громадськости відхилили, як і зауваження про те, що слідство зібрало «односторонні» свідчення. Відтак долю Василя Стуса вирішила фотокартка, яку було вилучено в громадянина Бельгії етнічного українця Добоша під час перетину ним радянського кордону. Саме фотокартка стала причиною трусу, а згодом і привела Василя Стуса на лаву підсудних.

Характер звинувачувального вироку підтвердив строге дотримання наперед визначеного сценарію. Імпровізація була можливою лише в поведінці другорядних персонажів — свідків Михайлини Коцюбинської, Івана Світличного, Івана Калиниченка (на нього, за свідченням очевидців, навіть кричав і тупав ногами суддя, погрожуючи, що той із свідка може перетворитися в звинувачуваного), Олега Орача, Анатолія Лазоренка й навіть підсудного Стуса, — але не в задумі «режисерів» і головних виконавців «спектаклю» — судді, прокурора та народних засідателів.

У пошуках якихось компромісів — надія бо, як відомо, вмирає останньою — під час засідання Василь Стус навіть заявив, що шкодує, «що не маючи змоги видрукувати „Зимові дерева“ у наших видавництвах, я зробив саморобну збірку, для створення межі своєї творчости…

Яким шляхом один із примірників саморобної збірки „Зимові дерева“ потрапив за кордон мені невідомо.

Те, що моя збірка видана за кордоном, мене це не радує, я навіть обурений з цього приводу. Але виступити з відкритим листом у нашій пресі я не міг з етичних міркувань. Тому, що потрібно було звертатися до тих офіційних осіб, які весь час відмовлялися друкувати мої твори.

І я не хотів, щоб першою із моїх праць була надрукована саме ця заява. В цьому мабуть і є моя помилка. — Однак уже наступні його слова заперечили весь попередній патос. — Але зараз я цього не можу зробити з етичних міркувань» [660].

Єдина розрада впродовж усього судового засідання — обличчя тих, хто не втрачав людської гідности. Того ж Івана Світличного на свому суді Василь узагалі бачив востаннє. Від тих, чия воля не витримувала тиску, він просто відвертався, не бажаючи спостерігати за смертю людського в людині.

Фарс закінчився 7 вересня.

П'ять років ув'язнення суворого режиму й три — заслання.

Того ж дня Стусові дозволили побачення з дружиною та батьком [661], яких поет надсило намагався заспокоїти [662]. Дружина якось трималася, а батькового важкого погляду він намагався уникати, бо нічого пояснити йому не міг.

« Суд — це пластична операція наді мною , — писав Василь Стус у заяві В. В. Щербицькому від 12 вересня 1972 р. — Задумано знищити мене — в цій гидкій, накиненій мені подобі, яка сповнена трупних запахів, яка для мене просто нестерпна.

Але для чого? За що?

Це незбагненно.

Це моторошно.

Це страшно » [663].

Страшно, бо, закінчивши напередодні суду збірку «Час творчості», поет уже ніскільки не сумнівався, що вирок суду насамперед є страшною загрозою для найдорожчих його дітей — віршів. Чи ж вдасться йому зберегти бодай щось із того, що він створив за півроку слідства? Якоїсь миті йому навіть здалося, що задля того, аби зберегти свій талант, можна пожертвувати всім.

Дедалі більше пекли й сльози батька та Валі. Рідні, піддаючись позірно переконливим арґументам адвоката, вмовляли його, особливо тато, подати касаційну скаргу й написати листа «як їм треба». Василь знав, що за жодних обставин він ніколи не буде будь-чим дорікати друзям. На все інше він був готовий. Відкритий лист Василя Стуса таки існує. Одна комуністична газетка невдовзі після перепоховання поета у Києві навіть опублікувала його як доказ Стусової непослідовности.

« До Верховного Суду УРСР

Засудженого Стуса Василя Семеновича

Касаційна скарга

7 вересня 1972 року Судова колегія Київського обласного суду засудила мене до п'яти років позбавлення волі з засланням на три роки, визнавши мене за особливо небезпечного державного злочинця.

Прошу Вас переглянути вирок судової колегії, оскільки він здається мені і несправедливим, і жорстоким. Ось мої мотиви.

1. Мені було інкриміновано за злочин мої рукописні чернетки, названі, як „14 віршів антирадянського змісту“ і „10 документів антирадянського наклепницького змісту“. Усе це — забраковані мною чернеткові записи, що містять у собі цілий ряд помилкових, хибних тверджень. Із тими твердженнями я не був згоден і сам, бо писав їх у стані розпачу, коли вже подумував про самогубство. Це зойки людини, доведеної до відчаю частими і протизаконними звільненнями з роботи (1965 р. — з посади кочегара, 1966 р. — з історичного архіву та метро, де я ганяв вагонетки). Це зойки людини, яка народилася для літератури, але впродовж багатьох років була позбавлена змоги друкуватися — навіть переклади з Рільке, Брехта, Гете і Мопассана.