Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Життьові умови розхитали мою нервову систему, я нажив собі хронічної виразки шлунку, підірвав своє здоров'я на фізичній роботі, де я через стан свого здоров'я просто не міг працювати, але радий був і їй, щоб не померти з голоду.

Це зойки людини, що в цих умовах не може допомогти своїй дружині, хворій на туберкульоз, синові, хворому на порок серця із загрозою операції, старим батькам [664] .

Це зойки поета, що не завжди може контролювати себе.

„10 документів“ — це чернетки моїх апеляцій до уряду. Тобто, вони є свідченням того, що і в цьому стані я не зневірився, а йшов на пораду, розмову, зустріч, а не уникав її. Людина, що стала на антирадянський шлях, ховається і маскується. Я так не робив ніколи, бо дотримувався такої думки: „Я не втішаюся зі спільної біди, бо спільна біда — це біда моя. Я не належу до осіб, які вважають, що єдина причина наших завеликих сьогоднішніх клопотів — погане врядування. Як на мене, винні в цьому Л. Брежнєв і колгоспний сторож, П. Шелест і робітник, письменник і міліціонер, і я особисто — винні однаково“ (цитую з чернетки „Привид бродить по Європі“).

І це моя постійна позиція — щоб усі ми, верхи і низи, не знищували в собі корисних енергій, а зійшлися разом для спільної роботи коло спільної справи, навчили вислуховувати одне одного, а не розпалювати негативних емоцій, закриваючи вуха на доводи іншої сторони.

У кожному разі я не знав, що особисті чернетки є предметом судових звинувачень — навіть тоді, коли жодної соціальної ролі вони не грали.

2. Інкриміновано мені й відіслані до уряду листовні запити. З позиціями деяких засуджених я не солідаризувався, прямо оговоривши це в листах (скажімо, з С. Караванським чи В. Морозом), але робив запит із почуття звичайного людського гуманізму.

Суд оминув те, що моїм листам не раз і не два передувала спроба усного з'ясування тих питань, які мене обходили. Так, перед тим, як написати листа „За статистичними підрахунками“, де йдеться про становище творчої молоді, я неодноразово звертався до працівників Спілки письменників України, ЦК ЛКСМУ та ЦК КП України (тт. Білоуса, Гончаренко, Ярового, Ігнатенка, Чубринця, Главак, Олександренка і т. д.). Людина, що стала на антирадянський шлях, так не зробить.

У листі є цілий ряд пропозицій (і дуже конкретних пропозицій), здійснення яких пішло б не на шкоду нашій літературній молоді, а тільки на користь їй.

Мені здається, що сумніватися в моєму бажанні допомогти, а не шкодити, може тільки сліпий.

Але тон листів був дещо загострий, у них містилося чимало полемічних, хибних тверджень, і це я особливо зрозумів під час ізоляції. Я зрозумів і те, що об'єктивно, поза моєю волею, вони можуть відіграти негативну роль, особливо коли потрапили до рук недругів нашої країни. Але тут моя провина специфічна: коли б я знав, що хтось передасть їх за кордон, я б не показав цих листів жодній людині. З приводу того, що мене починають брати на озброєння недруги нашої Вітчизни, я зробив відповідну заяву, яку наведу нижче.

Але вже сьогодні твердо знаю, що жодного такого листа я більше не писатиму.

3. Серед складу злочину — ряд віршів із моєї рукописної збірки „Зимові дерева“.

У них ідеться про ті чи інші факти нашого життя, але не робиться жодних узагальнень. Ці вірші є наслідком моїх помилкових уявлень про ті чи інші вади, які ще є в житті, про труднощі життя деяких колгоспників у перші післявоєнні роки; я розумію, що некоректність окремих з них створює ґрунт для кривотлумачень, і тут я мушу серйозно задуматися над своєю естетикою, над тим, яку суспільну роль можуть відіграти ці вірші, коли вони потраплять до читача. Про це я теж пишу в своїй заяві, надісланій до Ф. Д. Овчаренка і редакції „Літературної України“. Але я не можу погодитися з тим, що це вірші антирадянського, ворожого змісту.

У кожному разі, коли це так, тобто, коли я помилився в оцінці своїх творів і коли вони об'єктивно є шкідливі для моєї Вітчизни, то нічого, окрім болю й сорому, я відчувати не можу.

Додам тільки, що для мене, поета переважно суб'єктивно-психологічного плану, такі вірші зовсім не характерні, вони — тільки винятки, тільки знаки того, що входячи в невластиві для себе соціальні сфери, я роблю дурницю, бо беруся не за свою справу.

4. Ряд віршів моєї збірки „Веселий цвинтар“, коли їм надати викривального тлумачення, можуть бути соціально шкідливі. Це, насамперед, стосується вірша „Колеса глухо стукотять…“, присвяченого пам'яті М. К. Зерова. Але я писав про людину, яка потрапила до в'язниці за умов порушень соціалістичної законности в часи культу особи. Коли я писав „марксист, расист і людожер — один за трьох“, то мав на увазі тих людей, злочинна діяльність яких була засуджена на 20 з'їзді партії. Так О. Т. Твардовський писав про їхню „крутую и кровавую неправоту и правоту“ (поема „За далью — даль“).