Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

— « У грудні 1971 року та в січні 1972 року СТУС, перебуваючи на лікуванні в санаторії „Світанок“ у м. Моршин Львівської області, в розмовах з відпочиваючими МАЦКЕВИЧЕМ П. М., КИСЛИНСЬКИМ В. В. та СИДОРОВИМ В. І. висловив антирадянські та наклепницькі судження. Викладаючи свої ворожі погляди, Стус в образливій формі висловлювався на адресу засновника Радянської держави В. І. Леніна, вихваляв спосіб життя в капіталістичних країнах, твердив, що в країнах капіталістичного заходу нібито існують більш широкі демократичні свободи, ніж у СРСР, зводив наклепи на матеріальне становище трудящих людей нашої країни та всіляко вихваляв українських буржуазних націоналістів, які вели збройну боротьбу проти Радянської влади, і називав їх визволителями українського народу » [645].

« Таким чином , — робив висновок Логінов, — СТУС своїми діями скоїв злочин, передбачений ст. 62 ч. 1 КК УРСР.

На підставі вищенаведеного, керуючись ст. ст. 131—132 та КІ КПК УРСР,

ПОСТАНОВИВ

Раніше пред'явлене СТУСУ Василю Семеновичу обвинувачення по ст. 187 1КК УРСР змінити й притягти його по цій справі як обвинуваченого в скоєнні злочину, передбаченого ст. 62 ч. 1 КК УРСР у викладеному вище обсязі, про що йому оголосити.

Слідчий УКДБ при РМ УРСР по Київській обл. ст. лейтенант ЛОГІНОВ

„ЗГОДЕН“ Начальник слідвідділу КДБ при РМ УРСР підполковник ТУРКІН

Стус відмовився підписати постанову » [646].

Становище ускладнювалося. Якщо попередня стаття загрожувала трьома роками ув'язнення, то тепер можна було отримати сім.

Василеві ставало дедалі очевидніше, що слідство та суд — банальний фарс із визначеним наперед фіналом. І єдиною втіхою був той потік віршів, що майже кожного дня поповнювали його саморобний зшиток. 1 липня народився один із них:

Залишалося лише набувати те, що не передаси у спадок, жити в «часі творчости» й зберігати почуття гідности. Він вибрав лінію поведінки й мусить триматися її до кінця:

« Мою «злочинну діяльність» вигадали слідчі КДБ, надавши тим чи іншим літературно-художнім творам чи публіцистичним статтям невластивої їм кваліфікації, — заявив він Логінову відразу ж після ознайомлення з текстом обвинувачення, яким передбачалася зміна статті Кримінального кодексу. — Ніяких антирадянських переконань у мене не було, нема і не може бути. Так само і мети «підриву і ослаблення радянської влади» в мене ніколи не було і не могло бути. В мене була природня етична реакція проти того, що свого часу скоїли на нашій землі злочинці типу Єжова, Ягоди, Берії і т. п. Ось мої зауваження.

Слідство називає мої 14 «віршів», які насправді є лише чернетками, і чернетками дуже сировими. Вони виникали тоді, коли до мене по-бандитському ставилися ті чи інші люди, од яких залежала моя доля — моя турбота про шматок хліба, моя творчість, моє прагнення зробити добро рідному народові. Природньо, що розглядати чернетки як вірші, до того ж чернетки, настрої яких далекі од моїх сталих, успокоєних переконань, — це значить свідомо доводити автора до потрібної КДБ кондиції, зробивши із мухи слона, а із Стуса Василя — ворога. Ганьба, що в 1972 році така практика «мотивації» злочину (і злочину в величезних лапках!) ще можлива.

Це свідчить про те, що КДБ ходить учинити нову розправу над молодою українською творчою інтеліґенцією.

Розправу, здається, ще брутальнішу за попередню розправу 1965 р. Я вже не кажу про те, що до моїх чернеток, які жодної соціальної ролі не могли грати, КДБ просто не має діла. Бо це порушення найелементарніших людських прав.

Записано власноручно В. Стус » [648].

Ось інші поетові оскарження звинувачень Логінова, які були повторені прокурором в судовому засіданні майже без змін, і на які Стусові так і не дали можливости висловити свої заперечення:

Допит 1 липня 1972 р. (12.15—14.00)

« Власноручно продовжую викладати свої зауваги до пред'явленої мені 30 червня постанови.

У постанові згадано далі 10 „документів“ антирадянського та наклепницького змісту, які я нібито написав у 1965—1972 pp. Слідство обрало своєрідну форму подачі, щоб видати вигадане за дійсне. Насправді ці 10 „документів“ є лише незакінченими, густо покресленими чернетками, які жодної соціальної ролі не грали, які написані були в ситуації обурення, тобто подавали мої ситуаційні, непродумані, невиважені думки. Те, що окремі з цих чернеток пролежали в мене 5–7 років без спроби докінчення або вивершення, свідчить про те, що вони не входили в коло моїх подальших зацікавлень. Отже, притягати до „справи“ чернетки, відкинуті самим автором, — значить нав'язувати авторові їх те, від чого він сам відмовився. „Зберігати“, як написано в постанові, я їх не зберігав. Бо в моїх паперах я не завжди мав час навести лад. Коли такі випадкові чернетки мені траплялися на очі — я їх палив або рвав. Ці ж — чекали свого природнього кінця, тобто знищення. Крім того, коли на аркуші було трохи неописаного простору, я такий аркуш беріг, шкодуючи папір, справу людських рук.