Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

В. Стус закономірну еволюцію Тичини від узагальнено абстрактних ідей, абстрактного гуманізму, від деяких національних ілюзій до утвердження ідей радянської влади, до комуністичної партійности зображає як «спроневірений оптимізм», як «одержавлювання», перетворення поета в кабінетного пророка і кабінетного аґітатора…

…У своєму блюзнірстві В. Стус доходить до того, що говорить про поетичну смерть Тичини періоду 30-х років і до кінця життя…

Цілком зрозуміло, що В. Стус зводить наклеп на П. Тичину…

Ось в цьому паплюженні творчості П. Тичини весь «патріотизм» В. Стуса, вся його наукова об'єктивність » [634].

Про статтю «Зникоме розцвітання», присвячену аналізові творчости Володимира Свідзінського, Каспрук написав:

«Вихідні позиції В. Стуса в даній статті — це ідеалістичне тлумачення поезії загалом і поезії В. Свідзінського зокрема.

Для В. Стуса творчий акт, поетична творчість — «своєрідна форма інобуття», «клінічна ситуація». «Соціальні побудування мистецтва — щонайменше безглузді»…

Поезія, творчість для В. Стуса — не відображення життєвої реальності, не слугування інтересам радянської суспільності, а відхід в коло особистих, індивідуальних, суб'єктивних вражень і уявлень. Саме так розуміє творчість, витлумачує поезію ідеалістична буржуазна естетика.

Але В. Стус не втримується лише на позиціях індивідуалістичного, ідеалістичного тлумачення мистецтва, поетичної творчості. Він дає свою політичну оцінку поезії В. Свідзінського… говорить про поезію В. Свідзінського не лише як про «герметизацію власного духу», але й як про «еліксир проти гангренозної ери сталінського культизму».

В. Стус захоплюється також містичними, ірреальними мотивами поезії В. Свідзінського, поетичним світом, «підпорядкованим своїм законам, відкритим не осмислюванням, а чуттєвим згадуванням, прозрінням, інтуїтивним осяянням»… світом, куди входили «тіні потойбічні», де «торкаються невидні руки, звучать давно завмерлі голоси».

Таким чином, стаття В. Стуса — типова буржуазно-ідеалістична писанина, чужа радянській критиці й літературознавству » [635].

Проте не варто всіх «собак» вішати на «рецензента». По-перше, працівники Інституту літератури, як ідеологічної установи, фінансованої державою, були зобов'язані писати «замовлені КДБ» рецензії, тож уникнути цього без шкоди кар'єрі було неможливо. А по-друге, чимало літературознавців і справді так думало. І в політичній, і — що головне — в культурній площині. Не маючи належної освіти й збудувавши кар'єру на виконанні «державних» замовлень у літературі, вони не могли не усвідомлювати, що пропоноване Стусом контекстне прочитання творів означатиме їх неминучу наукову смерть. Остання ж означала кінець фінансового благополуччя. Василь Стус знову наступив на мозоль «тов. Міщанина».

Незгірш «офіційних» рецензентів поповнювали досьє слідства й випадкові перехожі, які траплялися на його життєвих шляхах:

« Вместе с ним [Стусом] я находился в Моршинском санатории „Рассвет“. В этом санатории я находился с 18 декабря 1971 года по 12 января 1972 года. В санаторий я приехал на неделю позже Стуса, и меня поселили в комнату № 23, корпус № 10, где к тому времени уже жили Стус и Кислинский Виктор.

… У меня сложилось мнение [про Стуса] как о человеке самолюбивом и малообщительном.

У меня сложилось впечатление, что Стус враждебно относится к Советскому строю. К такому выводу я пришел после неоднократных споров с ним. В процессе этих споров и бесед Стус высказывал суждения, несвойственные советскому человеку…

Стус высказывал мнение, что бандеровцы, показанные в фильме [„Білий птах з чорною ознакою“] , являются национальными героями Украины… это было массовое движение. Стус говорил, что если бы этот фильм „правильно поставили“, то он мог бы быть гимном бандеровцам.

Стус говорил мне, что украинский язык находится в худшем положении, чем любой другой иностранный язык, преподаваемый на Украине» [636], — це білорус Пьотр Мацкевич, із яким Василь Стус мешкав в одній кімнаті під час перебування в Моршинському санаторії.

Він же дав згадуване на суді свідчення про те, що поет якось розповів анекдот, в якому допустив цинічний відгук про Леніна, але після зауваження з цього приводу більше таких анекдотів не розповідав.

« Как-то в разговоре с Кислинским [637] Стус стал сравнивать положение рабочих у нас и в капиталистических странах, — продовжує свідчити Мацкевич. — При этом Стус говорил, что безработный за границей более обеспечен, чем у нас рабочий. Тогда же Стус говорил, что за границей больше свободы и демократии, чем у нас в стране…