Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Відповідь [Стуса] : піддаю сумнівові, що це рукопис Дзюби і що це план листа про становище молодих літераторів. Коли в моєму листі є якісь збіги тематичного характеру з пред'явленою чернеткою, то такі збіги можливі, як можна бачити одну і ту ж дощову хмару, що йде з Київського моря, хоч одна людина живе в Біличах, а інша в Корчуватому. Я не пам'ятаю такого, щоб будь-які Дзюбині поради використовував при написанні свого листа до Уряду. Можу сказати, що пред'явлені мені чернетки я не використовував » [629].

Наступного дня допит тривав від 11.35 до 19.15.

Справа знову стосувалася листа Дзюби, що починався зі слів «Скільки молодих літераторів», — слідству вкрай важливо було встановити не приватний, а колективний (дві людини — уже колектив) характер листа, адже спільні листи підпадали під дію кримінального кодексу.

« ЛОГІНОВ: На допиті 25 січня 1972 року Дзюба показав, що пред'явлений йому документ, який починається словами „Скільки молодих авторів…“ [630] написаний ним і це його пропозиції до вашого листа в Президію СПУ у справі творчої молоді. На тому ж допиті Дзюба показав, що приблизно у листопаді 1971 року ви знайомили його з чорновим варіантом свого листа до СПУ і він запропонував „наголосити ще деякі справи“, свої пропозиції Дзюба подав у вигляді пред'явленого вам рукопису…

Відповідь [Стуса] : такого не пам'ятаю. Отже, підтвердити не можу.

Запитання [Логінова] : Вам пред'явлено аркуш паперу з рукописним текстом, що починається словами: „Рік тому я звернувся…“

Відповідь [Стуса] : це моя чернетка із шухляди письмового столу. Я протестую проти того, щоб мої нотатки долучалися до так званої справи. Це — протизаконно, що слідчий розпитує мене про такі речі, тимчасом не згадавши й словом, чому ж саме наклепницький мій закінчений і відісланий лист до Уряду.

Запитання [Логінова] : Вам пред'явлено аркуш паперу з рукописним текстом, що починається словами: „Значення літератури для народу…“

Відповідь [Стуса] : це чернетка моя. Але, на мою тверду думку, слідству КДБ, як і будь-якій іншій сторонній людині, до цієї чернетки з шухляди літератора — зась. Цієї чернетки, як і взагалі своїх чернеток, я не давав нікому » [631].

Гра тривала: слідчий намагався вибудувати звинувачення на підставі чернеткових невиважених судженнях Василя Стуса, яких не було в остаточних текстах різноманітних зверненнях до уряду, поет опирався цьому, наголошуючи, що будувати звинувачення можна лише на підставі оприлюднених матеріалів, довести «наклепницький» характер яких було вкрай важко.

Зухвалість і безстрашність в'язня, що так контрастувала з переляком «більшости» свідків, особливо дратувала слідчого, примушуючи дошукуватися найменших деталей і особливо жорстко допитувати і навіть принижувати тих, хто не приховував своєї поваги до Василя Стуса. За ті кілька місяців, що Логінов розслідував справу, поет став його — слідчого Логінова — особистим ворогом.

Але якщо від самого поета слідчий так і не дістав жодних корисних відомостей, то різного роду установи й випадкові знайомі допомогли йому досягнути бажаного.

Найважнішими для побудови звинувачення були рецензії, які за дорученням дирекції Інституту літератури АН УРСР ім. Т. Г. Шевченка написав старший науковий співробітник, кандидат філологічних наук, член Спілки письменників А. А. Каспрук, чиї висновки були рівнозначні офіційній експертизі й були беззаперечними доказами вини Василя Стуса в суді. І рецензент постарався на славу.

У рецензії на збірку «Зимові дерева» А. Каспрук, зокрема, писав:

« Збірка поезій В. Стуса „Зимові дерева“ видана за кордоном, у Лондоні 1970 р.

В преамбулі від видавництва „Література і мистецтво“ сказано, що ця збірка була „скреслена“ у видавництві „Радянський письменник“ 1965 р.

Чим викликане таке ставлення до збірки поезій з боку радянського видавництва, радянської літературної громадськості?

Одразу треба сказати — її антирадянським змістом.

…це поетика декадансу, поетика ідейного занепаду, що бере своїм початком поетику західно-європейського декадансу, а також українського (Пачовський, Карманський, Філянський, Чупринка тощо).

В. Стус у оточуючому його світі бачить лише чорні, смеркові барви, прокльони, смерть. Люди навколо — мавпи, манекени, потвори („Отак живу: як мавпа серед мавп…“, „Справляю в лісі самоту…“, „Вийду в ніч. Під соснами пройду…“ та ін.).