Не потурай жалям. Бо то дарма —
своїм жалям намарне потурати.
Уже таким тебе зродила мати,
аби назнати, що то є — тюрма.
А, може, й шляху кращого нема,
аби себе об зорі обкарнати… [609]
Попри постійну присутність чужих очей, з чим вдалося сяк-так притерпітися (звикнути бо до цього майже неможливо), Василь цілий місяць займався самокопанням.
Миттєве й вічне — то одне і те ж.
Коли ти весь, неначе кулька болю,
ані пережидаєш цю недолю,
ані до себе смерти не зовеш… [610]
Або:
Летять на мене сто людських жалів —
тонкоголосих стріл — і душу ранять
батьки, дружина, син, сестра. Кохані,
о як я вами душу обболів! [611]
Та понад усе болила йому дружина, перед якою він відчував неспокутну вину:
Спить жона, золотими ножами
пообкладувана,
на зажурену схожа маму.
Боже, мов же, — як там вона?
Що за сон їй стриміє в сумнім узголів'ї?
Що за дума притлумлює душу її?
Так їй хочеться сліз,
щоб проллятися в зливі,
щоб в обидві руки гарячі текли ручаї.
І тремтить її пам'ять, як яра свіча попід вітром,
під ногами — як прірва — двадцять і четверо днів.
Ніч безсонна і довга. Вибачай, коли спогади витру
номерним рукавом. Я завше прощався, як жив.
Все прощався з тобою, бо здавна обпився бідою,
знав, що небо одміниться, місто за мур утече.
Чи ти перекинешся в мене, як я вже не буду собою,
ачи відшукаєш хоч в смерті моє охололе плече? [612]
Нарешті ранком 24 березня вкрай знервованого Стуса викликали до Логінова. Дорогою — знову ляскання пальців, знову підкреслена ізоляція, яку Василь часто й виклично порушував гучними повідомленнями: Стуса ведуть на допит, доброго ранку друзі чи якимось иншими. Як згадував Є. Сверстюк, Василь єдиний в тюрмі Київського КДБ відзначався таким підкресленим порушенням тюремних правил.
Звісно, часом не обходилося без ударів кийками чи й кулаками. Втім, таке трапилося лише раз чи два, бо голосне повідомлення про цей факт усій в'язниці зовсім не входило в плани конвоїрів, — вони просто губилися від такої викличної поведінки.
Ранкова розмова, тривала, втім, лише 35 хвилин. Василь висунув вимогу повідомити йому про стан здоров'я дружини й рідних, слідчий почав ставити запитання. Відповідей не отримав ніхто [613].
Вечірня розмова тривала довше, але єдине, що слідчий почув у відповідь на запитання про Валентина Мороза, було: « Коли злочинцями стають літератори — це дуже небезпечні для суспільства сигнали. І коли вже казати про винного — то вина тут обопільна: і людини, і суспільства. Саме в таких ситуаціях і потрібне порозуміння, чесна, відкрита дискусія, а не розправа за закритими дверима » [614].
Аби якось вплинути на в'язня, Логінов удався до запрошення на слідство вищих чинів КДБ (на допиті 28 березня був присутній начальник відділення слідчого відділу КДБ УРСР старший лейтенант Пархоменко [615]) і навіть помічника прокурора УРСР старшого радника юстиції Макаренка [616]. Втім, це мало вплинуло на Василя Стуса.
31 березня 1972 р. допит знову тривав недовго. Копирсання слідчого у фраґментах чернетки листа до П. Ю. Шелеста спричинило новий спалах обурення: « наведена слідчим цитата з мого листа-чернетки, який є ані наклепницький, ані антирадянський (просто в ньому можливі ті чи інші помилкові твердження людини, що бореться за соціалізм, а не проти нього), відповідає моєму текстові. Я не вважаю її наклепницькою — цю цитату. Бо соціалізм без гарантованої індивідуальної свободи не є справжній соціалізм. Усупереч гарантованому Конституцією СРСР праву на свободу совісти та переконань слідчий долучає до справи рукопис, який я нікому не давав і, зрештою, не викінчив і сам. Закидати мені чернетки моїх думок і ставити їх у провину як мої переконання — не тільки непристойно, а й незаконно: це суперечить моїм конституційним правам, якими слідчий хоче поневажити.
На знак протесту проти такого свавілля відмовляюся давати свої покази щодо моїх чернеткових записів і невикінчених творів.
Бо бути спільником при порушенні Конституції не бажаю » [617].
4 квітня Логінов вирішив повести розмову про збірку «Веселий цвинтар» і наразився на Стусове: «Я вважаю, що питання про „Веселий цвинтар“ не стосується слідства » [618]. Коли мова зайшла про вірш «Колеса глухо стукотять…» (Пам'яти М. К. Зерова) і рядок « Рад-соц-конц-таборів союз », який слідчий потрактував як наклепницький, то почув:
— « Це не вигадки і не наклепи на радянський державний і суспільний лад. Ці рядки стосуються концентраційних таборів, а не країни в цілому » [619].
Читать дальше