Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Невипадково Стусу, на мій погляд, не даються вірші на історичні теми: „1885 рік“, „Гайдамацьке“, „Молодий Гете“, „Дума Сковороди“ і в значній мірі „Костомаров у Саратові“. Практично це історичні поезії без історії, позбавлені часової перспективи і суспільної конкретности.

Але йдеться про поетів антиісторизм не стільки у віршах на історичну тему, скільки у віршах на тему Людина і Сучасність або „я“ і Сучасність.

У мене складається враження, що й поетів песимізм („У тридцять літ ти тільки народився, аби збагнути: мертвий ти єси у мертвім світі“), і його відчай, і болісне чуття беззахисности та самотности виникають з дуже абстрактної концепції Людини, вирваної з часу і розглянутої в межах того нерухомого Абсолюту, до якого так тяжить молодий поет з його недисциплінованою уявою, романтичним надміром, невмінням мислити діалектично.

Коли Стус пише:

Людина — флюгер. Так. Людина — флюгер,

Підвладний вітрові, а не собі, —

то я бачу в цьому твердженні… трагічне невміння знайти синтез історичної детермінованности людської поведінки й свободи вибору, самостійно обраного рішення.

Ми живемо в складний час і зрозуміла зненависть поета до конформізму, компромісу, розчарування, коли людина не вкладається в горде романтичне „або-або“, але якби Стус поглянув на неї з точки зору невблаганного історичного поступу, йому довелось би відмовитися від того безнадійного висновку, до якого він приходить:

Питання, які повсякчас порушує поет, не беззмістовні: „Хто ти? І що ти? І де ти?“. Вони викликані бажанням зрозуміти — з чого починається людина і де межа, за якою вона втрачає свою особистість, самостійність, саму можливість зробити свій вибір » [522].

Євген Адельгейм, який був одним із найуважніших читачів «Зимових дерев», звертає увагу на те, що Стусова метафора часто виростає з потворної й жахливої для людини естетики сьогодення. А що автор книжки « безперечно обдарований хистом несподіваного зближення далеких асоціацій, то і народжується дуже ориґінальна метафо ра» [523].

Цікаві й паралелі, які знаходить рецензент між творчістю Василя Стуса й Миколи Бажана, « періоду „Гетто в Умані“, „Трилогії пристрасті“ та „Сліпців“ » [524]. Особливо помітні ці перегуки, коли йдеться про «вертикаль» часу — пов'язання сьогодення з давньо-слов'янським ґрунтом, його мовою, типом мислення, філософією.

«Язичницький Київ», що з волі історичного поступу наповнився готелями, електричками, поїздами, мостами Патона і «незграбними будинками Хрещатика» («Тисячолітньому Києву»), астматично задихається в індустріальному декорі нової доби, за яким надійно сховано поганські звичаї, природну й живу розмовну мову, давні традиції; і хоч як кортить вилаятися — « а побила б тебе сила божа » [525]— мусиш мовчати, бо зграйка піонерів, що біжить вулицею, очищеною від твоїх прадавніх справжніх токів, біжить у твоє ж таки, Києве, майбуття.

От і мовчить Київ, міркуючи, що майже все втрачено й нічого вже не повернути. Принаймні в метафізичному сенсі. А з діалектикою, як відзначив Є. Адельгейм, у Стуса не склалося.

Рецензент закінчує свою рецензію висновком, що збірку не лише « можна », але й « потрібно » друкувати [526].

Цього не чекав ніхто. Навіть Василь Стус, який, вражений увагою, котру приділив йому Є. Адельгейм, 25 серпня 1970-го писав у листі до нього:

« Шановний Євгене Георгійовичу!

Передусім — дуже Вам дякую. І — не стільки за позитивну, як у нас зветься, рецензію, скільки за те і, може, тільки за те, що вона — дуже людяний відгук на доробок автора, чиїх багатьох думок Ви не поділяєте. В авторові рецензії на „Зимові дерева“ я пізнав добру людину. За це дякую: людяність — найбільша, тому й така рідкісна достойність теперішнього митця.

Мені навіть захотілося самопрорецензуватись — для Вас.

Як на мене, песимізм мало чим різниться від оптимізму. Як і всі антиномії, сіамські близнюки: добро і зло, ніч і день і т. і.

Мій песимізм іде від розуміння безглуздости людського життя і його неможливости — водночас. Єдиний смисл — у народній приказці: народився — то мучся.

Але є мудрі поняття: так на роду написано, судилося; дав Бог і т. і. Таке осмислення здається мені найсправедливішим. Тобто ніяких нарікань на життя, навіть абсурдне.