Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Ще люблю „густу“ прозу Толстого, Гемінґвея, Стефаника, Пруста, Камю. Вабить — і дуже — Фолкнер.

З молодших сучасників найбільше ціную В. Голобородька. Потім — М. Вінграновського. І, звичайно, Л. Кисельова. Ненавиджу слово „поезія“. Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші.

І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любови, долає природне почуття зненависти, звільнюється від неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина — це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а — робив би коло земли.

Ще зневажаю політиків. Ще — ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи!

Один з найкращих друзів — Сковорода» [512].

Останнє прізвище в передньому слові, сказати б, концептуальне. Воно засвідчує свідомий авторський вибір традиції, в якій національне тісно переплетене з космополітичним, а естетика домінує над суспільною значимістю й актуальністю. І хоча Сковородинська традиція менш впливова в Україні, аніж Шевченківська, проте в світі визнана саме вона [513].

Отож «Зимові дерева» зразка 1970 р. суттєво відрізнялися від збірки-попередниці: замість шести циклів новий варіант книги складався з трьох розділів, де лише третій мав підназву: «Ранні поезії та експерименти»; до збірки були включені вірші, написані впродовж 1968—1969 років: «Отак живу, як мавпа серед мавп…», «Даждъ нам, Боже, днесь…», «Вчися чекати, друже…», «Присмеркові сутінки опали…» та ін.

Не оминути увагою й доволі специфічний спосіб, в який книжка потрапила на Захід.

Те, що Василь Стус заніс рукопис збірки до видавництва «Радянський письменник», не означало, що він розраховував на видання. Від безнадії побачити книжку опублікованою поет виготовив шість самвидавчих примірників. Один із них він подарував Леонідові Селезненку.

На той час Льоня опікувався студенткою з Чехословаччини Ганною Коцуровою, яка однією з перших приїхала до СРСР після придушення «Празької весни» 1968 року. Він знайомив молоду жінку з українською культурою, що вже була виразно опозиційна режимові, а Ганна розповідала про події в Чехословаччині після введення радянських військ.

Серед книжечок, які Селезненко дав їй почитати, у тому числі й самвидавчих, виявилися й «Зимові дерева».

— Льоню, це — чудовий автор, я потримаю збірочку кілька днів, — попросила Ганна.

Селезненко не заперечував.

За кілька днів Коцурова на тиждень поїхала до Чехословаччини й захопила з собою Стусові вірші. У Празі вона показала твори невідомого українського поета Богдану Чаприні та Богдану Левицькому.

— Слухай, Ганю, є можливість видати цю збірку. Як думаєш, автор не перечитиме?

— А чого б він мав перечити? — здивувалася жінка.

За кілька місяців «Зимові дерева» вийшли друком у Великій Британії [514].

Після повернення до Києва Ганна сказала Селезненкові, що книжку залишила в Празі. Льоня не виявив захвату, хоча й погодився з тим, що рішення студентки Коцурової логічне: тут збірка однак не вийде. Щоправда, він турбувався з приводу Василевої реакції, яку не міг уявити чи передбачити.

За кілька днів на черговому поетичному вечорі в Генріха Дворка Льоня повідомив Василеві, що «Зимові дерева» передано до Праги. Можливо, що там навіть вдасться її видати.

Василя це не надто потішило, адже він був готовий до значних компромісів задля того, аби видатися тут, в Україні. Хоча реальних шансів, і Стус це усвідомлював, на вихід «Зимових дерев» в Україні майже не лишилося. Та ще й Селезненко говорив про все якось аж надто непевно. Вирішивши, що це лише попередня розмова, а конкретно нічого не вирішено, Василь Стус вирішив за краще просто перевести розмову на іншу тему, щоб у такий спосіб уникнути вияву будь-якої реакції. Втім, реакція таки була. Коли Селезненко попросив у поета ще один примірник «Зимових дерев», Василь не відмовив.

Отож, коли наприкінці 1970-го до рук Василя Стуса потрапила його перша друкована збірка — це стало для нього цілковитою, і вже приємною, несподіванкою. Бо коли в 1969-му він ще мав якісь вагання — передавати книжку за кордон чи ні — то в 1970 вже не було жодних сумнівів, що його вірші в Україні не друкуватимуть.

Нарешті й він має свою книжку!

Василя приємно здивувала передмова невідомої йому Аріядни Шум, яка відзначила головні особливості поетової творчости, ненав'язливо допомагаючи читачеві сприймати ускладнені поетичні побудови.

Критик відзначила надзвичайно широкий діапазон Стусової лірики, що « йде від спроб італійського сонету, через народнопісенні строфічно побудовані вірші до найбільш сміливого верлібру ». Однак, на думку дослідниці, « не інструментація, не ритм і не рима є найцікавішими в Стуса, а образність його вислову, яка, у пов'язанні з дуже своєрідним світосприйманням, дає нам стиль ориґінального поета-імажиніста з певною закраскою сюрреалістичної композиції » [515].