Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Високо оцінює рецензент вірші «Коли я один-однісінький…», «Тонкостанна тополе!..» («тисячма голосами оспівана, тисячма пальцями заяложена… „тополина“ тема знаходить у Стуса органічне, справді поетичне вирішення»), «Холоднозорий присмерк приуральський…», «Накликання дощу», «Молодий Гете», «Під диким сонцем», «Сто років як сконала Січ…», «Гайдамацьке» та цикл « Костомаров у Саратові » [502]. Всі ці твори поет включив до наступного варіанту «Зимових дерев», як, до речі, й «Думу Сковороди», який видався рецензентові слабосилим та надто спрощеним для того, « щоб віддати поетично бодай одну грань зі світогляду мандрованого філософа » [503].

Вірш « Останній лист Довженка » на погляд І. Драча є « саркастично точним і безвідмовним, серед віршованої публіцистики Стуса він один із найясніших і тому найвдаліших. Вірш „Порожні мчать автомобілі“ — один із апокаліптичних загальників, жах людини перед безсиллям дати раду з самим собою, тут просто залишається словесним жахом: ніякої спроби тлумачення, окрім загальновідомої фіксації стану » [504].

Найважливішим для Стуса був абзац, у якому рецензент піддав критиці V цикл збірки як «дивно» (читай — невдало) скомпонований: «„Не одлюби свою тривогу ранню…“ все таки краще читається в І розділі [505] . Та і взагалі тут змішане все — і така собі публіцистика („Без присвяти“), і такі малоцікаві образки, як „Дівчинка у чорному“ [506] та „Який це час?..“. Гадаю, що цей цикл надто різношерстий, укладений наспіх, варто деякі з них [віршів циклу ] перенести до інших розділів, деякі — вилучити » [507].

Відзначу й високу оцінку Драчем поеми «Потоки» — « трохи переускладненої, але й переповненої глибокими роздумами » [508]. Наприкінці шістдесятих ця поема була програмовою для творчості Василя Стуса.

Спираючись на висловлені метром української поезії шістдесятих думки Стус у 1969-му робить чергову спробу більш цільно представити свій поетичний доробок. Визнавши правомірність завваг рецензента, поет значною мірою перекомпоновує збірку: у його архіві збереглося більше десяти варіантів змістів нового укладання «Зимових дерев» [509]. « Відкинувши і хронологічний, і тематичний підходи до побудови збірки й одночасно розширюючи її склад за рахунок нових творів, поет прагне подати свій поетичний доробок як якусь певну естетичну цільність » [510].

Остаточно формування рукопису нових «Зимових дерев» поет закінчив у грудні 1969-го. Наприкінці грудня чи на початку січня 1970-го Василь Стус робить кілька машинописних копій збірки, одну з яких заносить у видавництво «Радянський письменник», а шість інших сам зшиває й переплітає [511].

На відміну від попередніх збірок і навіть рукопису «Зимових дерев», поданих до «Молоді», цей варіант відкривався авторською передмовою — «Двоє слів читачеві», що говорить про автора та його збірку більше за будь-якого рецензента.

ДВОЄ СЛІВ ЧИТАЧЕВІ

«Перші уроки поезії — мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати. Пісень було стільки, яку баби Зуїхи, нашої землячки. І таких самих. Найбільший слід на душі — од маминої колискової „Ой, люлі-люлі, моя дитино“. Шевченко над колискою — це не забувається, а співане тужно: „Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи“ — хвилює й досі. Щось схоже до тужного надгробного голосіння з „Заповіту“. „Поховайте та вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров'ю волю окропіте“. Перші знаки нашої духовної аномалії, журба — як перше почуття немовляти в білому світі. Ще були — враження од дитинства. Гарного дитинства.

Шкільне навчання — вадило. Одне — чужомовне, а друге — дурне. Чим швидше забудеш школу, тим краще. В четвертому класі щось заримував про собаку. По-російському. Жартівливе. Скоро минуло. Відродилося в старших класах, коли прийшла любов.

Інститутські роки — трудні. Перша публіцистика віршована — позви з історією. Захоплення Рильським і Вергарном. Ще чогось прагнув безтелесий дух. І знову ж — любов. Стужілий за справжньою (не донецькою) Україною, поїхав учителювати на Кіровоградщину, поблизу Гайворона. Там витеплів душею, звільнився від студентського схимництва. Армія — прискорила. Почувся мужчиною. Вірші, звичайно, майже не писалися, оскільки на плечах — погони. Але там прийшов до мене Бажан. Тоді ж — перші друковані вірші — 1959 рік.

Післяармійський час був уже часом поезії. Це була епоха Пастернака і — необачно велика любов до нього. Звільнився — тільки десь 1965—6 pp. Нині найбільше люблю Гете, Свідзінського, Рільке. Славні італійці (те, що знаю). Особливо Унгаретті, Квазімодо.