Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Усвідомлюючи кризу традиційного поетичного слова, яке надто довго було переобтяжене соціальними, народницькими, моральними, класовими і ще якими там функціями, Стус періоду «Зимових дерев» крокував у фарватері імажиністських пошуків «нової вмотивованости» або «нової реальности» слова.

І Стус був не самотнім у цьому пошуку. Шукали способи зупинити словесну девальвацію в українській літературі того періоду й Ігор Калинець, і Василь Голобородько, і Микола Воробйов, і Ліна Костенко… Повертаючись до передмови А. Шум, хочеться лише відзначити, що властива імажинізму «переплавка» образу з декоративної текстової оздоби на основну подію художньої реальности, що стає ритмічною одиницею композиційного становлення вірша, хоча й властива природі Стусової творчости, але аж ніяк не є її (творчости) домінантною. Аналізуючи поетові вірші 1960-х, завжди надміру переускладнені образами, часто ловиш себе на думці, що вони хоча й є своєрідними емблемами неназваних ідей, хоча й виконують композиційно-творчу функцію, але значно більше пов'язані з реалізмом і навіть натуралізмом, аніж це здається на перший погляд. Інша річ, що відчитати цей закодований буттєвий план вдається далеко не кожному і не з першого разу.

У частині віршів (« Куріють вигаслі багаття…», «Сине небо обрієм пролилося …») на побудову віршового тексту справді працює властива імажизму конкретна образна точність, натомість у циклі « Костомаров у Саратові », віршах « Звіром вити, горілку пити …» та « Сто років, як сконала Січ …» віршотворча модель поета значно ближча акмеїстичній традиції, підпертій українською історією. Модерні засоби віршетворення поет використовує передусім для «відмивання» слів, «затертих» буквальним вживанням і псевдопатріотичним патосом. Під пером майстра це стає потужним засобом повернення словам справжніх смислів.

Активно залучає поет до своїх творів архаїку й діалектні слова [516], що часто стають ситуативно зрозумілими на рівні чуття, й контекстного, а не конкретного значення. Широко представлена в збірці й історія України, доповнена сучасними візіями, баченнями та передчуттями:

Наявні в збірці й відверто публіцистичні вірші, «іделогічно» доволі чужі модерному мистецтву: « Балухаті мистецтвознавці…», «Не можу я без посмішки Івана …» та ін.

Навіть цих нечисельних прикладів досить, аби зрозуміти, що ранній Стус не перебуває у фарватерах модерних течій, а лише використовує їх формальні набутки.

Спонукає до роздумів і провокує на суперечку ще одна теза Аріядни Шум: Василь Стус, «як ідеаліст у своїй життєвій філософії, не залишається невільником гуманізму. Поет звертається до космосу, до природи, якої чується частинкою» [518]. Але ж Стус «чується частинкою» не лише природи, невіддільною частиною його поетичного світу є і звук, і присутність народної пам'яти, і навіть Бог, який хоча майже не нагадує про себе діяннями, але завжди присутній на берегах віршів як всесильний вершитель — знаменатель — людських доль.

І дарована Богом доля — то вище призначення людини, її хрест, її стежка, якою вона покликана йти, бо

І ця, присутня від народження в кожному, «гріховність» несподіваним чином у поемі «Потоки» трансформується у зв'язок (а який зв'язок без гріха?) ліричного героя з обширами та історією, традицією та сучасністю, бажанням помсти й прагненням життя та життєствердження.

І тільки усвідомивши себе частинкою світу, та зробивши весь світ частинкою себе, пропустивши крізь себе всі болі світу і звільнившись від думок про помсту як безнадійну спробу миттєвого відновлення справедливости ліричний герой Стусової поезії стає на шлях дальших самовдосконалень: йому ніби відкривається серце земли й він опиняється в центрі містерії: