Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Мій оптимізм-песимізм: живу не я, а — мною. Живе природа — через мене, тому я мушу жити — мушу, на рівні здатности моєї екзистенції.

Людина шанує життя — і тоді, коли їй важко чи й нестерпно важко. Але свічка індивідуального людського існування, запалена природою, землею, Богом і т. і., має горіти — стільки, скільки їй дано.

Коли Вам здається, що мені тяжко, то це тому, що тяжко живому — в змертвілому світі отруйних соціальних інтеґрацій. Тяжко тому, що животіння мають за повне існування, а пробу квітування сприймають за асоціальну.

І ще одне: мої оскарження — ґлобальні, а не якісь вузькочасові, режимні і т. д.

Ось Вам іще одна вірша — з подякою:

З повагою Василь Стус » [527]

Страсті довкола «Зимових дерев» хоча й були найболючішими й найдрастичнішими для Василя Стуса на межі 1960—1970 років, але не лише вони зумовлювали вже чітко спрямований рух у напрямку «державних» дверей, що от-от мали прочинитися для «молодих» інтеліґентів, остаточно витіснених із офіційного літературного життя.

— Чому вони мене не викликають? — риторично запитував Василь дружину. — Вже майже всі мої знайомі відбули розмови з представниками ГБ, а мене не чіпають…

— Прикуси язика. Не чіпають, і слава Богу, — відповідала Валя, яка чомусь відразу ж сприйняла ситуацію протистояння між своїм чоловіком і державним апаратом примусу як щось закономірне.

Василь нервував дедалі більше. З кожного приводу строчив листи в різні інстанції, протестуючи проти свавілля влади, яка рішуче витискала опозиціонерів або до Москви, як Леся Танюка, або на марґінеси, як Горську, Світличного, Голобородька, Антоненка-Давидовича й самого Василя Стуса, або й — найбільш непокірних, — не соромлячись, кидала за ґрати. Дехто вже навіть встиг «відмотати» термін.

Наприкінці неспокійного літа 1970-го, відбувши п'ять років у Мордовському таборі № 385 [528], повертався до України художник Панас Заливаха. Єдиною провиною цього талановитого вихідця зі Слобожанського краю була любов до малярства й України. Втім, було ще загострене почуття власної гідности, яке не дозволяло принижуватися до покаянь чи доносів на друзів.

За це він відбув п'ять років.

Коли зеківська зачіска Заливахи з'явилася на пероні Київського вокзалу, її володар неабияк здивувався. Йому, як справжньому герою, Іван Світличний та Алла Горська організували зустріч, яку не забудеш навіть на схилку віку. Зрештою, Панас і був звитяжцем, який витримав тиск несправедливого ув'язнення без скигління й плачу.

Він повертався в Україну через Москву, де його обігріло подружжя Танюків, які « запарили доброї кави, взули в добрі черевики і — вйо на Київ! А в Києві —урочиста вечеря в „Наталці “ [529] з добірним товариством » [530].

Товариство справді зібралось неабияке. В одній половині зали — коло Світличного-Стуса-Горської, в іншій — їхні «топтуни» [531]і представники КДБ в цивільному.

Утім, на останніх зважали мало. Пили вино та горілку. Гомоніли. Майже до світанку співали й танцювали, бо головну — моральну — перемогу одним із них було здобуто: його не зламали.

І хоча Панас повернувся в Україну майже не маючи надії, що якось вдасться зачепитися хоча б за яке повітове містечко, проте спілкування з друзями повернуло віру: я знайду собі в Україні місце.

У КДБ ж шаленіли:

— Це переходить всякі межі. Вони зустрічають зеків, немов героїв.

Після тої ночі тиск посилився. Василь, який врешті по-справжньому познайомився з Панасом, розпитував його про зеківські будні. Панас казав, що мріє лише про одне: малювати.

— Не прагни туди, Василю, там немає жодної можливости для реалізації. Це — тисне.

Стус дивився на Заливаху з непідробним захопленням: як, певно, страждала людина, відлучена від улюбленої праці, а таки не поступилася, не заламалась.

У Панаса Заливахи життя поступово налагодилося. Вдалося навіть осісти в Івано-Франківську.

Під Києвом за нез'ясованих і загадкових обставин не стало Алли Горської. Пізнім вечором 28 листопада страшного 1970-го року її понівечене тіло знайшла в погребі тестевого дому в Фастові Надія Світлична, яка вирушила туди, немов передчуваючи щось лихе. Ще до її приїзду не стало й тестя Горської, якого хтось штовхнув під електричку. Друга смерть «допомогла» слідчим «закрити» справу, непристойно натякаючи на те, що, мовляв, це міг вчинити і тесть.