Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Побоюючись, щоб похорон Алли Горської не перетворився на мітинг протесту, кадебісти провели з більшістю друзів покійної попереджувальні розмови: не хочете втратити роботу й не набути нових проблем — не ходіть на цвинтар.

Зі Стусом не говорили. До того часу роль цього емоційного юнака в культурницькому русі шістдесятників, який уявлявся владі кимось керованим, залишалася для них цілковитою загадкою. Виступає чи не найгостріше, але говорить лише від свого імени, не ховаючись за авторитетами чи підтримкою друзів. Напевно, або Донкіхот, або — божевільний, який до того ж читає щось зовсім незрозуміле: « 1. Бердяев, Философия свободы. 2. Вопросы литературы — Сартр, № 11.69. 3. „Искусство и элита“. 4. Богомолов. 5. Шварц „Экзистенциализм в европейской литературе“» [532].

Зчорнілий, напружений, як суцільно натягнутий нерв, Василь прийшов на цвинтар. Він уже знав і про профілактичні «розмови», і про «незбагненні» смерті, і про «огидні» натяки…

До могили Василь ніс портрет Алли Горської. Так гірко, так несправедливо, так нестерпно було відчувати втрату близької людини.

Він майже не слухав промовців, а коли з'явилася можливість сказати слово й собі, почав:

У мовчанці, що запанувала над могилою, Василь захлинаючись говорив про те, що це — вбивство, свідоме вбивство, коли з наших лав підло вибивають кращих…

Після цієї втрати Стус ще довго не міг «прочуматись» [534].

Межею 1970-го — початком 1971-го датовані й останні записи в Стусовому щоденнику.

« 30.11.1970 р. Варто було б написати книгу про теперішню поезію. Так поети безчасні або поети без сучасности. Показати комплекс утрачености — земли, життя, подоби людської. Сновиди вакууму. Сліпці-провидці. Утрата вертикального й горизонтального екзистенціального ряду. Виходи звідси — в божевілля, анархію, мізантропізм і т. і.

2.12.1970 р. Читав учора Анну Ахматову [535] , дивувався її високому, нагірньому стражданню, успокоєності. Вона сприймає страждання як Господню кару й вивищується над ним, залишаючись аристократкою, людиною, відданою красі. Будь-хто з наших літераторів зайшовся б криком „рятуйте“, прокльонами, а на гірший випадок — рятувався б через власну етичну смерть, пішов би в „услужение“.

Подумав, що М. Рильський, один із більших аристократів наших, валявся після 1930 р. попідтинню, а потім заплатив совістю й самоповагою — за добробут. Інші, як І. Драч, починали з плати за вихід у світ. Це наші потворства, долюдський період України.

Інфантильність, існування додосвіду, і є нормальним людським існуванням, це світ без іржі соціяльних інтеґрацій. Так: мені треба щось купити, я знімаю один черевик (він коштує 4 карб.) і сплачую. Дитяча позиція в бандитському світі: щось штовхається — при повній втраті причиновости.

8.12.1970 р. Великою потребою є повернення комунікабельности митців, старанно поодинених у теперішньому світі. Як це митець — художник, скажімо, не може винести людям своїх творів? Вони не бачать ширшими очима своїх полотен, музиканти — не чують своїх творів, літератори — не читають своїх. Це самотність довжиною в життя.

10.12.1970 р. З 22.04.70 по 1.1.72 р. — конкурс на кращий прозовий твір про робітничий клас (роман, повість, оповідання)… 2 примірники, з девізом „На конкурс“. У конверті. Київ, [Володимирська] 42, видавництво „Дніпро“, журі конкурсу. Це Л [ітературна] У [країна] , 8.12.1970 р.

29.12.1970 р. Може бути уточнений варіянт „Веселого цвинтаря“ — побагачений сюрреалістськими ситуаціями. От як старий колгоспник-пенсіонер, що на порожньому дворищі пас прив'язану за ногу чорну курку. Це елементи відграненого існування — скажімо, шмаття, що висить на жердці — кури, машини, сваряться сусіди etc. Це — перше. Друге: підлягає великому осмисленню тема України, яка — в разі серйозного її розв'язання — може бути метою всього життя. На неї вистачить багато років. Може й бути назва збірки, скажімо, „неоліт“ (Тесав на скелі контур мамонта, потому — в гастроном пішов: привезли помаранчі).

21.1. [19] 71. Учора розповідав мені п. О. [536] : 19 липня 1941 р. на вантажній машині, наладованій діжками, вивезли на схід маму I. Ст. [537] , Людмилу Михайлівну Старицьку-Черняхівську, академіка Кримського та лікаря-гінеколога Вилегжанина. По дорозі померла мама, академік Кримський помер у в'язниці в Актюбинську чи Акмолінську [538] 22 січня (?) 1942 р. Академік Кримський на своєму ювілеї 22.1.1941 p., коли йому дали ордена Трудового червоного прапора, вітав єврейських, турецьких та інших представників їхніми мовами. А. О. Іщук на вечорі 19.1.1971 р. вів про своє знайомство, коли той так блискуче виступив опонентом на захисті докторської дисертації Масальського „Мова і стиль Шевченка“. Себе називав Агатангел Євтимович.