Йосиф Сліпий: Спомини

Про університет “Pro Deo” див.: Felix A. Morlion. L’université de la vie sociale et de l’opinion publique: les idées et la vie de l’Université internationale “Pro Deo”. Rome 1952.

21 листопада 1963 p. Генеральна асамблея ООН ухвалила резолюцію, якою проголосила 1965 рік “Роком міжнародної співпраці” й закликала держави-члени присвятити його заходам, націленим на поглиблення міжнародної співпраці та зменшення напружености.

Міжнародний геофізичний рік — міжнародний науковий проект, що тривав 18 місяців (з 1 липня 1957 до 31 грудня 1958 — період пікової сонячної активности). В рамках цього проекту 67 країн світу проводили геофізичні спостереження та дослідження за єдиною програмою та методикою під керівництвом спеціяльно створеного міжнародного комітету. Проведення Міжнародного геофізичного року сприяло потеплінню у відносинах між Сходом і Заходом. У рамках Геофізичного року запущено низку радянських та американських супутників, виявлено радіяційні пояси ван Аллена навколо Землі, відкрито підводні океанські хребти, зроблено важливі відкриття в царині тектоніки плит. У 1959 р. Міжнародний геофізичний рік був продовжений як Міжнародне геофізичне десятиліття. Докладніше див.: Ronald Fraser. Once Round the Sun: The Story of the International Geophysical Year, 1957-58. London 1957; Walter Sullivan. Assault on the Unknown: The International Geophysical Year. New York 1961.

Євген Федоров (1910–1981) — радянський вчений-геофізик, державний та суспільний діяч, полярник, академік АН СРСР, герой Радянського Союзу. Родом з м. Бендери (Придністров’я), закінчив Ленінградський державний університет (1932) і працював науковим співробітником полярних станцій (1932–1938). У 1938 р. вступив у КПРС та отримав звання Героя Радянського Союзу за мужність та героїзм у справі освоєння Антарктики. У 1938–1939 pp. очолював Арктичний науково-дослідний інститут. У 1939–1947 та 1962–1974 pp. був начальником Гідрометеослужби СРСР. Під час війни забезпечував метеоданими армію, авіяцію та флот, у 1943 р. отримав звання генерал-майора інженерно-технічної служби. У 1947 р. за вказівкою Сталіна був позбавлений військових нагород і звань та відсторонений від керівництва Гідрометслужбою СРСР за вироком т. зв. “суду чести” за “розголошення державної таємниці”, “плазування і раболіпство перед закордоном” (йшлося про передавання під час війни гідрометеорологічних даних англійцям та американцям). У 1947–1952 pp. завідував лабораторією атмосферної електрики в Геодезичному інституті АН СРСР, у 1952–1955 — начальник Геофізичної комплексної експедиції до Приельбрусся. У 1956 р. Федорову повернуто всі звання та нагороди. У 1956–1969 pp. та з 1974 р. був організатором і директором Інституту прикладної геофізики Гідрометеослужби СРСР. З 1960 — академік, у 1959–1962 — головний вчений секретар АН СРСР, з 1965 — заступник голови Радянського комітету захисту миру, з 1979–1981 — голова цього комітету; 1970–1976 — голова Президії Всесвітньої Ради миру. У 1980 р. публічно підтримав заслання Сахарова у м. Горький. Обирався депутатом Верховної Ради СРСР 1-го (1937–1946) і 9-го (1977–1982) скликань. Написав спогади: Полярные дневники. Ленинград 1979. Помер у Москві 30 січня 1981 р.

Микола Таленський (1901–1967) — історик, журналіст, доктор військових наук, професор, генерал-майор (з 1943). Родом з м. Усмань, із сім’ї сільського вчителя, закінчив Усманське реальне училище, у 1919 р. вступив до лав Червоної Армії, брав участь у громадянській війні як командувач розвідки кінного корпусу. Після війни закінчив Воєнну академію ім. М. В. Фрунзе і залишився там викладати. З 1940 р. став начальником воєнно-дослідницького історичного відділу та управління Генерального штабу Червоної Армії. У роки Другої світової війни читав лекції з воєнної історії в навчальних закладах, консультував Міністерство оборони СРСР, очолював редакцію газети “Красная звезда” (1943–1945), у 1945 р. був відповідальним редактором журналу “Военная мысль”. У 1946 р. став членом ЦК ВКП(б). Після відставки в ранзі генерал-майора продовжував наукову та журналістську діяльність: працював у редколегії журналу “Международная жизнь”, в Інституті історії АН СРСР, написав низку книг на воєнну тематику. Помер 18 червня 1967 р.

Юрій (Георгій) Жуков (1908–1991) — перший радянський журналіст-міжнародник, публіцист, перекладач, автор близько 40 книг (переважно пропагандистського характеру), родом із Луганщини. У 1927–1931 pp. працював літературним співробітником газет “Луганська правда” та “Комсомолець України”, з 1932 — співпрацював з газетою “Комсомольська правда” і з 1946 р. став членом її редколегії. У 1940–1941 — заввідділу в журналі “Новый мир”, під час війни (1941–1945) працював як воєнний кореспондент, завідував відділом фронту. В 1946–1957 pp. працював у редакції газети “Правда”, спочатку заступником відповідального секретаря та оглядачем (1946–1948), потім кореспондентом у Франції (1948–1952), згодом заступником головного редактора (1952–1957). У 1957–1962 роках — голова Держкомітету з культурних зв’язків із зарубіжними країнами при Раді міністрів СРСР, з 1961 року — член Спілки письменників СРСР, з 1962 — політичний оглядач “Правди”. З кінця 1950-х років писав публічні промови для Хрущова. У 1962–1987 pp. був депутатом Верховної Ради СРСР 6-11 скликань. З 1972 р. вів авторську передачу на першому каналі Центрального телебачення “На питання глядачів відповідає політичний оглядач газети «Правда» Ю. А. Жуков”. З початку 1960-х перекладав художню літературу з французької мови. У 1968–1991 pp. очолював товариство “СРСР-Франція”. Нагороджений Ленінською премією (1960), званням Героя соціялістичної праці (1978), багатьма орденами та медалями. Помер у Москві в 1991 р.