Йосиф Сліпий - Спомини

Див.: Пастирське послання митрополита Йосифа Сліпого до духовенства “Заблудшим священикам во Христі — Мир” (1953, м. Маклаково, Красноярський край) // І пізнаєте правду , док. № 1, с. 23–28.

Див.: Пастирське послання митрополита Йосифа Сліпого до духовенства “Про становище духовних та вірних Української Греко-Католицької Церкви після 1946 року” (12 липня 1953 р., м. Маклаково, Красноярський край) // І пізнаєте правду , док. № 4, с. 41–50.

До встановлення радянської влади на Волині і Поділлі існувала єдина Луцько-Житомирська римо-католицька дієцезія, яка охоплювала майже всю Правобережну Україну. Однак після завершення радянсько-польської війни дієцезія виявилася розділеною кордоном, так що Луцьк опинився в межах Польщі, а Житомир відійшов до УРСР. Висвячений у січні 1917 р. Луцько-Житомирський єпископ Ігнатій Дубовський у червні 1920 покинув Житомир разом з відступом польської армії і в 1925 р. зрікся престолу. Тоді ж таки, в 1925, з Луцько-Житомирської була виділена окрема Луцька дієцезія на території Польщі. У 1926 р. папа Пій XI призначив апостольським делегатом на території СРСР нововисвяченого єпископа Мішеля д'Ербіньї, і навесні 1926 p., під час свого пребування в Києві, той призначив апостольським адміністратором Житомирської дієцезії київського прелата о. Теофіла-Олександра Скальського (1877–1958). Втім, уже в червні 1926 р. о. Скальський був заарештований і засуджений на 10 років таборів (про нього див. “Спомини”, прим. 374 [у електронній версії — прим. 547. — Прим. верстальника ]). Нова нагода для відновлення дієцезії трапилася в 1944 p., коли лінія радянсько-німецького фронту вже посунулася на Захід. Тоді Луцький єпископ Адольф-Петро Шельонжек (Piotr Szelążek, 1926–1950) призначив генеральним вікарієм Житомирської дієцезії о. д-ра Броніслава Джепецького — про нього див. “Спомини”, прим. 488 [у електронній версії — прим. 705. — Прим. верстальника ], а про єп. Шельонжека — “Спомини”, прим. 361 [у електронній версії — прим. 527. — Прим. верстальника ].

Римо-католицька Кам’янець-Подільська дієцезія, зліквідована ще за царських часів (1865), в 1883–1918 pp. мала статус Апостольської адміністратури. Відновлена у 1918 р. за гетьмана Скоропадського, вона була знову знищена в радянські часи. Єпископ-ординарій Петро Маньковський (Piotr Mańkowski, 1918–1926) був заарештований і висланий до Польщі. Така сама доля спіткала в 1930 р. Кам’янець-Подільського апостольського адміністратора о. Яна Свідерського (Jan Świderski, 1926–1930). У 1931 р. усі священики дієцезії були заарештовані, і вона, фактично, припинила своє існування. Влітку 1944 р. Львівський митрополит Болеслав Твардовський (1923–1944) призначив апостольським адміністратором Кам’янець-Подільської дієцезії о. Адольфа Кукурудзінського (Adolf Kukurudziński, 1894–1970). Поляк родом з Поділля, він був висвячений у 1917 р. після закінчення Житомирської семінарії, служив сотрудником і катехитом у Проскурові (тепер Хмельницький), Новому Заводі, Луцьку, Володимирі-Волинському, Здолбунові, Острозі. У 1923–1927 pp. вивчав канонічне право в Люблінському університеті, де здобув докторат, певний час викладав канонічне право у Луцькій семінарії, у 1929–1931 pp. служив на парафії в Берестечку. З 1932 р. був промотором справедливости в курії Луцького єпископа Адольфа Шельонжека, віце-редактором Інстутуту Католицької акції та тюремним капеланом Луцька. 7 липня 1941 p., після окупації України німецькими військами, був призначений генеральним вікарієм Луцького єпископа для Кам’янця-Подільського, але розгорнути діяльність на Поділлі йому не вдалося, бо 27 грудня 1944 р. він був заарештований органами НКДБ і засуджений “як агент Ватикану” на 10 років таборів. Ув’язнення відбував у таборах Інти (Комі АРСР). Після звільнення в 1954 р. повернувся на Україну. Після звільнення у 1955 р. душпастирював у Мирополі біля Полонного (Житомирська дієцезія). У 1957 р. був депортований з СРСР до Польщі, оселився в Ополі, де працював суддею-авдитором (1958) та офіціялом єпископського суду (1959). З 1960 р. був капеланом сестер Нотр-Дам у Ґлубчицях, а з 1962 — капеланом шпитальних сестер-францисканок у Прушкуві біля Ополя, де й помер 23 листопада 1970 р.

Йосиф Сліпий, напевно, має на увазі адміністратора Середньої Азії о. Владислава Буковинського (Władysław Bukowiński, 1904–1974), родом з Бердичева, який дійсно перед війною, у 1936–1939 pp., викладав катехитику і соціологію у Вищій духовній семінарії в Луцьку, а в радянські часи, після кількох строків у таборах (1939–1941, 1945–1955, 1957–1961), 20 років плідно працював у Караганді, за що його називали “апостолом Казахстану”. Після свого другого ув’язнення він був засланий на три роки до Караганди, але вже через два роки був знову засуджений на три роки ув’язнення. Саме про це ув'язнення о. Буковинського в таборі в Іркутській обл. згадує тут Йосиф Сліпий (хоч і припускається неточности щодо його терміну). Після звільнення в кінці 1961 р. о. Буковинський повернувся до Казахстану і підпільно душпастирював у Караганді, виконуючи обов’язки адміністратора Середньої Азії аж до своєї смерти в 1974 р. Залишив спогади про своє перебування в таборах і на засланні: Władysław Bukowiński. Wspomnienia z Kazachstanu . Paryż — Rzym 1981 (перевидання: Gdańsk 1989; Biały Dunajec — Ostróg 2006). У 2006 p. розпочався процес його беатифікації, який вже наближається до завершення. Див. також видання його листів: Władysław Bukowiński. Listy / ред. Jan Nowak. Kraków 2007, і працю постулятора його беатифікаційного процесу Яна Новака: Jan Nowak. Świadek. Życie i działalność sługi Bożego ks. Władysława Bukowińskiego, apostoła Kazachstanu . Kraków 2009.