Йосиф Сліпий - Спомини

Секатура (з арх. пол. sekatura) — переслідування, прискіпування, докучання.

Петро Табінський (1888–1948) — православний священик, знавець старослов'янської мови і літургіки. Родом з Берестечка на Волині, закінчив семінарію в Житомирі та Петроградську духовну академію, здобув ступінь кандидата богословських наук (1913), до 1917 р. викладав у духовній семінарії в Петрограді. У 1918 р. переїхав на Україну, став працювати на ниві українізації Церкви, за що єпископ Подільський Пімен (Пегов) заборонив йому служити. Викладав в Українському державному університеті в Кам’янці-Подільському, з квітня 1920 — ректор Подільської духовної семінарії. У липні 1920 виїхав до Польщі, певний час був інтернований у таборі в м. Щипйорно. Душпастирював при соборі у Володимирі-Волинському, вів активну діяльність задля українізації Православної Церкви на Волині. На початку 1927 р. призначений ректором духовної семінарії в Кременці, але вже в квітні 1930 звільнений з посади. У жовтні 1931 р. заявив про перехід до Греко-Католицької Церкви, за що митрополит Діонісій (Валединський) оголосив йому анафему. Невдовзі переїхав у Львів, де став парохом одної з церков та викладачем Богословської академії. У 1944 р. заарештований радянською владою й ув’язнений у сибірських таборах, де став об’єктом бойкоту з боку російських православних священиків через “варшавську анафему”. Помер в ув’язненні у 1948 р. Про нього див.: В. Т. Борщевич. Митрофорний протоієрей Петро Табінський // Науковий вісник Волинського національного університету. Історичні науки 11 (2008) 91–97.

Рос.: “А здохли вони?” — “Ні”. — “О, шкода!”

Кіровський (або В’ятський — до 1934 р. м. Кіров мало назву В’ятка) виправно-трудовий табір (Кіровлаг, В’ятлаг) був величезним лісозаготівельним комплексом, одним із семи “лісових” таборів у системі ГУЛАГу, розташованим на північному сході Кіровської обл. за 350 км від м. Кірова. Більшість в’язнів становили українці. Табір утворено в 1937 р. У 1938 р. біля станції “Лесная” був побудований великий лісозавод, а поряд з ним на болотистому місці — селище Лісне як центр В’ятлагу. Період “розквіту” В’ятлагу припадає на кінець 1940-х і 1950-ті роках, коли він складався з 50 окремих табірних пунктів, які були розсіяні по території в 12000 км 2і в яких утримувалося пересічно від 16 до 25 тисяч в’язнів. В’язні працювали на лісоповалах та в деревообробці. Праця була важка, бо до середини 1950-х років тут майже не було механізації. Дерева валили пилами, стоячи по пояс у снігу чи по коліна у болоті, вантажили вручну і вивозили кіньми. Довго на таких роботах не витримували навіть фізично міцні в’язні. Докладніше див.: Виктор Бердинских. История одного лагеря (Вятлаг). Москва 2001; Никита Белых. Экономика ГУЛАГа как система подневольного труда: на материалах Вятлага 1938–1953 гг. Москва 2011.

П’єтро Леоні (Pietro Leoni, за радянськими документами: Петро Ангелович Леоні, 1909–1995) — італійський єзуїт і католицький священик-місіонер, родом з Премількуоре (Італія). У 1922 р. вступив до семінарії, а в 1927 — до Товариства Ісуса, навчався в Григоріянському університеті в Римі, у 1934 р. вступив до Руської колегії, у 1939 р. висвячений на священика візантійського обряду, погодився стати католицьким місіонером на теренах СРСР. У 1941 р. прибув у СРСР як капелан італійської Туринської дивізії у складі німецьких військ, працював у військовому госпіталі та на парафії в Дніпропетровську. Навесні 1943 р. повернувся в Італію, демобілізувався і через Румунію дістався до Одеси, де залишився й після повернення радянської влади. 29 квітня 1945 р. заарештований за “антирадянську діяльність” і засуджений на 25 років таборів. Покарання відбував у Дубровлагу, Воркуті та Потьмі, де зустрічався з митрополитом Йосифом Сліпим, єпископами Миколаєм Чарнецьким та Григорієм Лакотою і іншими в’язнями сумління. Завдяки втручанню Ватикану 30 квітня 1955 р. був звільнений і повернувся до Італії. У 1959 р. виїхав до Канади, де душпастирював серед російських емігрантів у Монреалі. Помер у Монреалі 26 червня 1995 р. Залишив спогади про своє перебування в СРСР: Pietro Leoni. Spia del Vaticano . Roma 1959 (російський переклад у вид.: “Шпионы Ватикана…”. О трагическом пути священиков-миссионеров: воспоминания Пьетро Леони, обзор материалов следственних дел. Москва 2012). Про о. Петра Леоні див.: Mara Quadri, Alessandro Rondoni. Pietro Leoni . Roma 1999; Antonio Costa, Enrica Zini. La Fede e il Martirio. Padre Pietro Leoni S.J., un missionario italiano nell’inferno dei Gulag . Rimini 2001.