Йосиф Сліпий - Спомини

Маріїнськ — місто в Західному Сибіру, на півночі Кемеровської обл., на лівому березі річки Киї. Перші виправно-трудові табори з’явилися тут ще в середині 1920-х роках, але розквіт табірної системи припав на 1930-1940-ві, коли Маріїнськ став адміністративним центром сибірських таборів. Зокрема, 7 квітня 1942 р. був створений Сибірський виправно-трудовий табір НКВС з центром у Маріїнську. До його складу ввійшло 11 табірних відділень: Арлюкське, Антибеське, Марпромвідділення, Іжморське, Орлово-Розовське, Ново-Іванівське, Сусловське, Юргінське, Маріїнське, Баїмське та Кожуховський табірний пункт. За час існування табору через нього пройшло близько 150–200 тисяч в’язнів. У таборі було три режими утримання в’язнів: суворий, посилений та загальний. У суворому режимі утримувалися особливо небезпечні злочинці, засуджені за бандитизм, збройний напад, умисні вбивства, втечі з в’язниць тощо. Політичні злочини теж трактувалися як особливо небезпечні. В’язні суворого режиму знаходилися під посиленою охороною, використовувалися на важких роботах, а за відмову від роботи чи порушення табірного режиму їх суворо карали. Частка політичних і кримінальних елементів становила 70 % і 30 %, відповідно. Найпевніше, що саме до цього контингенту зарахували й митрополита Йосифа Сліпого. На посиленому режимі утримувалися засуджені за грабежі та інші небезпечні злочини, злодії-рецидивісти тощо, яких використовували на загальних роботах. Решта в’язнів знаходилися на загальному режимі і залучалися до адміністративно-господарської роботи в апараті табірних підрозділів, до постової та конвойної служби тощо. В’язні Сиблагу працювали на різних роботах: на ливарному заводі, в копальнях золота, на лісозаготівлях, будівництві залізниць та автомобільних доріг, в сільському господарстві, а в роки війни також і на оборонних виробництвах. У 1952 р. в Сиблагу утримувалося понад 30 тисяч в’язнів. Із середини 1950-х років Сиблаг почав поступово передавати свої підрозділи народному господарству і в липні 1960 р. був зліквідований. Після розформування таборів на їхній території були створені нові сільськогосподарські поселення, в яких половину жителів становили колишні в’язні.

До кінця не ясно, про якого саме священика говорить тут Йосиф Сліпий. Його вказівка на те, що Осадца був катехитом з Бродів, може вказувати на отця Михайла Осадцу (за “Шематизмом” Блажейовського — не Михайло, а Євген Осадца, 1889–1941), родом з Покуття, що був катехитом у Бродах та парохом Язлівчика. Однак проблема в тому, що цей священик помер ще у 1941 р. і Йосиф Сліпий не міг зустрічати його в таборі та на етапі в 1947 р. Імовірніше, що священиком, про якого згадує митрополит, був інший Михайло Осадца (1887–1951) — композитор, катехит та парох Малого Ходачкова, що на Тернопільщині. До такого висновку схиляє й те, що відомості, які подає нижче сам Йосиф Сліпий, збігаються з тим, що відомо про обставини смерти Осадци: його справді відправили в Абезь на Воркуті, де він невдовзі помер. Отець Михайло Осадца (1887–1951) був родом з с. Волощина на Бережанщині, закінчив Львівський університет, одружився і був висвячений у 1913 p., душпастирював у селах Львівщини (Задвір’я та Полоничі) та Тернопільщини (Малий Ходачків). У 1930 р. був тричі заарештований польською поліцією за протести проти пацифікації, у 1931 р. призначений ординаріятським шкільним комісаром Тернопільщини та відзначений крилошанськими відзнаками. У 1945 р. заарештований за відмову перейти на православ’я і засуджений до 10 років ув’язнення з конфіскацією майна та позбавленням прав на п’ять років. Покарання відбував спочатку на лісоповалі в Кемеровській обл., а згодом у Комі АРСР. У 1947 р. був разом з Йосифом Сліпим та Миколаєм Чарнецьким на етапі до Печори, де єпископи залишилися, а Осадцу відправили далі до Абезі. Про цей етап пише трохи далі й сам Йосиф Сліпий, згадуючи й про смерть Михайла Осадци, який помер від туберкульозу легень 14 листопада 1951 р. в Абезькій центральній лікарні. Тепер Михайло Осадца — кандидат на беатифікацію. Про нього див.: Архів місії “Постуляційний центр беатифікації та канонізації святих УГКЦ” (за спогадами доньки Віри та архівними документами); Богдан Головин. За служіння Богові, народу — смерть . Тернопіль 2007, с. 143–147.

Рос.: “Дело” — “Судова справа”.

Марія-Єлизавета (Аліція) Поппе (1884–1970) — довголітня головна настоятелька Згромадження сестер милосердя св. Вінкентія, родом з Бельгії (м. Локерен). У 1906 р. вступила до монастиря в м. Дензе (Бельгія), вічні обіти склала у 1911 р. На запрошення митрополита Андрея Шептицького в 1926 р. приїхала до Галичини, спочатку перебувала у Станиславові (1926–1929), потім у Львові (1929–1970). Померла 10 грудня 1970 р. в опінії святости.