Йосиф Сліпий - Спомини

Юзеф Климент Пілсудський (Józef Klemens Piłsudski, 1867–1935) — польський військовий та політичний діяч, начальник Польської держави у 1918–1922 роках, її перший маршал після травневого перевороту 1926 р. Його дружина Александра Щербінська (Aleksandra Piłsudska-Szczerbińska, 1882–1963) з двома доньками Вандою та Ядвіґою після окупації Польщі радянськими військами 17 вересня 1939 р. виїхала спочатку до Вільна, далі до Ковна (Каунаса) в Литві й нарешті до Риги (Латвія). Звідти вона літаком відлетіла до Швеції, а далі до Лондона. Див. її спогади: Aleksandra Piłsudska. Wspomnienia . Warszawa 1989, с. 32.

Мати Йосифа (Олена) Вітер (1904–1988) — монахиня-студитка, ігуменя Свято-Покровського жіночого монастиря студійського уставу в с. Якторові на Львівщині. Родом із с. Миклашів біля Львова, із змішаної польсько-української родини. Її дитинство пройшло в Австрії, у 1918 р. сім’я переїхала до Львова, у 1921 р. Олена вступила до медінституту, але після смерти батька (1922) покинула навчання і вступила до василіянського монастиря. Незабаром митрополит Шептицький покликав її до організації студитського жіночого монастиря у с. Якторів, в якому вона стала наставницею новичок, а з 1932 р. — ігуменею. З приходом більшовиків у 1939 р. монастир у Якторові був знищений, сестри змушені були зняти монаший одяг і влаштуватися на світські роботи. Йосифа Вітер почала працювати секретаркою у відомого львівського лікаря та громадського діяча Мар’яна Панчишина; вона далі підтримувала зв’язки з ОУН, організовувала нелегальні переходи підпільників за кордон. Внаслідок невдалої спроби переправити на Захід священика та члена ОУН Ярослава Чемеринського в 1940 р. була заарештована, потрапила в тюрму на Лонцького й була засуджена до страти. Через наступ німецьких військ вирок не встигли виконати, і сестра Йосифа чудом урятувалася. За німецької окупації відновила свій монастир, надавала медичну допомогу пораненим підпільникам, давала притулок їхнім та єврейським дітям. З другим приходом радянської влади була знову заарештована 12 квітня 1945 р. і засуджена на 20 років таборів. У 1956 р. її справа була переглянута і 29 березня сестра Йосифа вийшла на волю. Повернувшись в Україну, прописалася в містечку Скалат на Тернопільщині, але жила переважно у Львові, керувала підпільним монастирем сестер-студиток, для якого придбала кілька домів. 19 лютого 1976 р. Інститут Яд Ва-Шем визнав сестру Йосифу праведницею народів світу. Померла 15 листопада 1988 р. Про неї див.: Володимир В’ятрович. Історія з грифом “Секретно”. Українське XX століття. Львів 2013, с. 207–220.

Насправді цей “уповноважений” не мав безпосереднього стосунку до діяльности Ради у справах релігійних культів, за представника якої себе видавав, а був співробітником радянських спецслужб. То був радянський розвідник, підполковник держбезпеки Сергій Тарасович Даниленко-Карін (1898–1985). Походив він із с. Високі Байраки Кіровоградської обл., з бідної селянської родини. У 1911–1919 pp. навчався в комерційному реальному училищі, після закінчення якого добровольцем вступив у Червону Армію. У січні 1921 р. після нетривалого арешту був завербований органами держбезпеки і став чекістом, взявши собі псевдонім “Карін”. З 1925 р. — член КП(б)У. Брав активну участь у розгромі українського повстанського руху та операції з арешту генерала Юрія Тютюнника в червні 1923 р. У 1929–1931 pp. був начальником 3-го відділення Секретного відділу ГПУ УРСР, у 1931–1934 — працював шпигуном за кордоном в осередках політичної еміграції. У 1934 р. повернувся в УРСР і став заступником начальника відділу Голового управління держбезпеки НКВС УРСР. У червні 1937 р. заарештований та відправлений до Москви за звинуваченням в участі у т. зв. “змові Балицького” та створенні антирадянської націоналістичної організації; провів 26 місяців під слідством у Лефортово та Бутирській тюрмі, але провини не визнав і 22 жовтня 1939 р. був звільнений та поновлений у партії. У 1940 р. за станом здоров’я змушений був піти на пенсію, але з 1941 р. знову почав працювати в групі підготовки партизансько-диверсійних заходів, брав участь в обороні Сталінграда. Восени 1943 р. керівник новоствореного Народного комісаріяту держбезпеки УРСР Сергій Савченко покликав Каріна на посаду заступника начальника 4-го управління. Після другої радянської окупації Західної України в жовтні 1944 р. був скерований на роботу з ліквідації підпілля ОУН/УПА, з березня 1945 став керівником оперативної групи НКДБ УРСР та полковником держбезпеки. Особисто брав участь у переговорах радянської влади з націоналістичним підпіллям (операція “Перелом”), з митрополитом Андреєм Шептицьким і Йосифом Сліпим, а також у створенні “Ініціятивної групи” та ліквідації УГКЦ. У 1947 р. вийшов у відставку, але залучався до окремих спецоперацій. У 1953 р. ледь уникнув репресій “за зв’язок з ворогами народу Мешиком та Берією”. Помер у 1985 р. внаслідок тяжкої хвороби. В другій половині життя майже цілком утратив зір. Написав низку статей і книг мемуарного характеру з характерними для радянської пропагандистської літератури назвами: В стане врага // Особое задание . Москва 1968, 1977, 1988; Час розплати . Київ 1969, 1971; Трудный визит // Неделя 3 (1971); Дорогою ганьби і зради . Київ 1970, 1972; Митрополиче гніздо // Жовтень 6-12 (1968), 1-12 (1969); Амвоны черной лжи // Атеистические чтения . Москва 1981.