Йосиф Сліпий - Спомини

Кость Паньківський-молодший (1897–1973) — український правник та громадсько-політичний діяч, син громадського діяча та економіста Костя Паньківського-старшого (1855–1915). Родом зі Львова, навчався у Празі, у 1924–1939 pp. займався адвокатською практикою у Львові, виступав оборонцем під час політичних процесів над діячами УВО та ОУН. З 1941 — генеральний секретар Української національної ради, у 1942–1945 — заступник голови Українського центрального комітету в Кракові Володимира Кубійовича, потім — голова Українського крайового комітету як філії УЦК у Львові, у 1945–1949 перебував у Німеччині, в 1949 виїхав у США. Засновник і голова (1950–1966) Союзу українських національних демократів, голова представництва виконавчого органу Української національної ради і американського відділу Ліги поневолених Росією народів. Написав спогади: “Від держави до комітету” (1957), “Роки німецької окупації” (1965), “Від комітету до Державного Центру” (1968). Помер 20 січня 1973 р. у Лівінґстоні (штат Нью-Джерсі).

Український центральний комітет — єдина суспільно-громадська установа для українців, що діяла у Генерал-Губернаторстві в роки Другої світової війни (1939–1945) під контролем німецької влади і координувала майже всі ділянки українського життя. На чолі її стояв д-р Володимир Кубійович. Діяльність і структура УЦК були позначені окупаційною політикою та специфічним характером нацистського режиму. Докладніше див.: Володимир Кубійович. Українці в Генеральній Губернії 1939–1941: Історія Українського Центрального Комітету. Чікаґо 1975; Кость Паньківський. Від Держави до Комітету (літо 1941 у Львові). Торонто 1957; Кость Паньківський. Роки німецької окупації . Нью-Йорк — Торонто 1965.

Володимир Кубійович (1900–1985) — один з лідерів українського національного руху, видатний науковий, громадський і політичний діяч, географ і демограф. Родом із Західної Лемківщини (Новий Сонч), вчився в Яґеллонському університеті у Кракові, у 1918–1919 pp. був артилеристом в УГА, у 1928–1939 — доцент Краківського університету, у 1939–1940 — професор УВУ в Празі. У роки війни як голова Українського центрального комітету координував діяльність українських громадсько-культурних організацій у Генерал-Губернаторстві і допомагав українським втікачам з СРСР. Після закінчення Другої світової війни жив на еміграції в Німеччині та Франції, займаючись переважно науковою діяльністю. У 1947–1951 — генеральний секретар НТШ, з 1952 — голова НТШ в Европі. Автор більш як 80 наукових праць з географії України, головний редактор “Енциклопедії Українознавства” (Париж — Нью-Йорк 1955–1984). Написав спогади: “Мені 70” (Мюнхен 1985) і “Українці в Генеральній Губернії 1939–1941” (1975). Помер 2 листопада 1985 р. в Сарселі (Франція). Про нього див.: Професор Володимир Кубійович / упоряд. О. І. Шаблій. Львів 2006.

Йосиф Сліпий говорить тут про “доктора” Глібовицького, але о. Іван Дацько робить слушне виправлення, заміняючи “доктор” на “редактор”.

Василь Глібовицький (1904–1947?) — галицький журналіст і релігійний діяч, ідеолог християнського націоналізму, редактор журналів “Українське юнацтво”, “Лицарство Пресвятої Богородиці”, співорганізатор свята “Українська молодь — Христові”, один із засновників, а згодом секретар католицької організації молоді “Орли”. Під час Другої світової війни був генеральним секретарем УЦК, на вимогу німецької влади весь час перебував у Кракові. В цей період він психічно захворів і восени 1944 р. виїхав до Відня, а згодом до Баварії. У 1947 р. пропав безвісти на еміграції в Німеччині. Останній раз його бачили у Мюнхені влітку 1947 р. Є припущення, що він повернувся до Галичини, де був заарештований і загинув у таборах.

Можливо, мається на увазі Леонід Білецький (1882–1955) — історик української літератури, дійсний член НТШ, віце-президент УВАН, з 1918 — доцент Кам’янець-Подільського університету, у 1920–1923 — професор Українського таємного університету у Львові, з 1923 — професор української літератури в Українському високому педагогічному інституті в Празі, згодом професор УВУ, автор численних наукових праць.

“Леґенда” — псевдонім керівника львівського Крайового проводу ОУН (б) Івана Климіва (1915–1942), активного діяча антипольського, антинімецького та антирадянського опору, що був замордований ґестапо у в’язниці на Лонцького у 1942 р.