Йосиф Сліпий - Спомини

Тут ідеться про Карла фон Ляша (Karl von Lasch, 1904–1942) — австрійського економіста і юриста, який з 1 серпня 1941 до 24 січня 1942 р. був першим губенатором дистрикту “Галичина”, створеного в складі Генерал-Губернаторства з чотирьох окупованих у червні-липні 1941 р. галицьких областей. Проводив політику вивозу населення на примусові роботи в Німеччину, винищення та ізоляції в ґетто місцевих євреїв. 24 листопада 1941 р. він був заарештований гітлерівськими спецслужбами за корупційні дії (зокрема за привласнення частини контрибуції, накладеної на Львівське ґетто, та цінностей із музеїв Львова) і 3 червня 1942 р. був розстріляний (за іншими даними, змушений до самогубства) у Вроцлаві.

Ганс Франк (Hans Michael Frank, 1900–1946) — німецький юрист, райхсляйтер, керівник Юридичного управління Райху, згодом у роки війни — генерал-губернатор окупованої Польщі з осідком у Кракові. До кінця 1942 р. вислав у “табори смерти” 85 % польських євреїв. Після війни став перед судом Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі, під час процесу навернувся на католицтво і розкаявся. Засуджений до смертної кари і повішений у Нюрнберзі 16 жовтня 1946 р. Він був єдиний із засуджених до страти, хто цілковито визнав свою провину і розкаявся у своїх злочинах.

Скорочений варіянт відомого афоризму грецького філософа Геракліта Ефеського (VI століття до н. е.): “Все тече, все змінюється” (давньогр.: παντα ρει και ουδεν μενει).

Мова йде, напевно, про Михайла Степаняка (1905–1967), який у 1935–1940 pp. працював адвокатом у Бережанах. Див. про нього прим. 376 нижче [у електронній версії — прим. 549. — Прим. верстальника ].

Про Івана Бабія (1893–1934) див. прим. 61 вище [у електронній версії — прим. 174. — Прим. верстальника ].

В'ячеслав Заїкін (1896–1941) — історик і правник, родом з м. Вовчанськ Харківської губернії, у 1918 р. закінчив Харківський університет за спеціяльностями юриста, історика та філолога, у 1918 р. виїхав на Кубань, де викладав у Донському педагогічному інституті, у 1922 р. отримав запрошення на кафедру історії української культури при Харківському інституті народної освіти, але у тому ж році нелегально виїхав до Варшави, де викладав у російській гімназії, а з 1925 р. на православному богословському факультеті Варшавського університету. У 1927 р. став дійсним членом Українського наукового інституту в Берліні. У 1931 р. Заїкін переїхав до Львова і зблизився з греко-католицькими та гетьманськими колами, почав дописувати у греко-католицькі часописи “Нова зоря”, “Записки ЧСВВ” та “Дзвони”. Однак ця співпраця була недовга. У 1935 р. Заїкін порвав із “Дзвонами”, переорієнтувався на співпрацю з проросійськими колами, став дописувати в газету “Слово”. З приходом більшовиків він нав’язав контакти також і з радянським середовищем. Через контакти з різними (польськими, українськими, російськими) колами та нездатність вписатися в жодне з цих середовищ Заїкіна звинувачували у співпраці з різними спецслужбами: царською поліцією, німецькою та радянською розвідкою. 22 березня 1940 р. Заїкін був арештований, 4 липня 1944 р. засуджений до розстрілу Воєнним трибуналом НКВС Київської обл. і 27 липня 1944 р. розстріляний у Чернігові. Причини його арешту достеменно невідомі. Однією з причин могла бути його співпраця з іноземними розвідками. За версією Омеляна Пріцака, його арешт був пов'язаний із контактами його дружини-єврейки, що була заанґажована у троцькістський рух у Львові. Про нього див.: Іван Гвать. З Харкова — через Варшаву та Львів — по кулю до Чернігова // Філософські студії: Спецвипуск журналу “Генеза” . Київ 1998, с. 3–6; А. Портнов. Історії істориків. Обличчя й образи української історіографії XX століття. Київ 2011, с. 107–141.

“Дзвони” — літературно-науковий місячник католицького напрямку, що виходив у Львові у 1931–1939 pp. за матеріяльною підтримкою митрополита Андрея Шептицького та ректора Йосифа Сліпого. Редакційну колегію, очолювану Сліпим, складали о. Микола Конрад, о. Гавриїл Костельник та Микола Чубатий. При журналі виходила Бібліотека “Дзвонів”.

Іларіон Свєнціцький (1876–1956) — український філолог, етнограф, мистецтвознавець, громадський та культурний діяч. Навчався у Львові, Петербурзі, Відні, з 1913 р. — приват-доцент кафедри слов’янської філології Львівського університету, у 1921–1925 pp. викладав в Українському таємному університеті, у 1944–1950 pp. завідував кафедрою слов’янської філології Львівського університету, з 1945 р. керував відділом мовознавства Інституту суспільних наук АН СРСР. В 1905–1952 pp. був директором Національного музею у Львові (у радянські часи — Державного музею українського мистецтва), захищав музейні колекції від знищення у роки Першої світової війни, за що в 1915–1918 pp. був висланий з родиною в Росію як “мазепинець”. За радянської влади Свєнціцький намагався протидіяти вилученню та знищенню літератури із збірок музею, за що його часто звинувачували у засміченні фондів музею націоналістичною літературою та антирадянськими експонатами. Автор численних наукових праць з мовознавства, музеєзнавства, мистецтвознавства та етнографії. Помер 18 вересня 1956 р.