Йосиф Сліпий - Спомини

Займавий — цікавий.

Дотинки (діял.) — докори, дошкульні слова.

B1; А1: <���що не брався пильно до богословських наук>; A4: <���що я на початку не брався пильно до богословських наук>.

Кость Левицький (1859–1941) — визначний політичний діяч Галичини кінця XIX — першої половини XX ст., один з найавторитетніших українських політиків, народився в Тисмениці в священичій родині. Після закінчення Станиславівської гімназії (1878) вивчав право у Львівському та Віденському університетах, у 1884 здобув докторат і в 1890 відкрив адвокатську канцелярію у Львові. Був співзасновником “Народної Ради” та Української національної Демократичної партії (УНДП), депутатом Палати послів австрійського парламенту (1907–1918) та Галицького сейму (1908–1914), президентом “Руського клубу” в Галицькому сеймі (1910–1914) та українського клубу в австрійському парламенті (1910–1916). З листопада 1918 р. — голова Державного секретаріяту ЗУНР, згодом голова комісії в справах виборчої реформи при уряді. У міжвоєнний період працював як правник та історик. За радянської влади, у 1941 p., був заарештований та вивезений до Москви. Півтора року просидів на Луб’янці, аж поки навесні 1941 р. був звільнений та повернувся до Львова. У липні 1941 р. став засновником і головою Ради Сеньйорів (з 30 липня 1941 — Українська національна рада) у Львові. Помер 2 листопада 1941 р. Похований на Янівському цвинтарі поруч із генералом М. Тарнавським. У надгробному слові митрополит Йосиф Сліпий назвав Костя Левицького “керманичем політичного життя народу до останньої хвилини”. Про його похорон він сам пише далі у своїх “Споминах”. Про Левицького див.: І. Андрухів. Кость Левицький: сторінки життя . Івано-Франківськ 1995.

Йдеться про Євгена Олесницького (1860–1917). Про нього див. прим. 63 вище [у електронній версії — прим. 177. — Прим. верстальника ].

Володимир Гнатюк (1871–1926) — видатний український фольклорист і етнограф, мовознавець, літературознавець, мистецтвознавець, перекладач та громадський діяч, член-кореспондент Петербурзької АН (1902), академік ВУАН (1924), член Чеського наукового товариства (1905), Празької та Віденської академій наук. Закінчив філософський факультет Львівського університету, вчився у Михайла Грушевського та Олександра Колесси, працював і розвивався під безпосереднім керівництвом та впливом Івана Франка. З 1899 р. до кінця життя був незмінним вченим секретарем НТШ і головою Етнографічної комісії, підготував разом з Іваном Франком близько 30 томів “Етнографічного збірника”. Знав багато мов, перекладав з болгарської, польської, російської, сербської, чеської, шведської та інших літератур. Помер 6 жовтня 1926 р. у Львові. Про нього див.: М. Мушинка. Володимир Гнатюк: Життя та його діяльність у галузі фольклористики, літературознавства та мовознавства. Париж — Нью-Йорк — Сідней — Торонто 1987.

Хрія — тут: довга й бурхлива суперечка.

Див. прим. 2 вище [у електронній версії — прим. 40. — Прим. верстальника ].

Кирило Студинський (псевдоніми: К. Вікторин, І. Лаврін, К. Зорян, В. Кость, К. С. та ін., 1868–1941) — український літературознавець, громадський і політичний діяч, родом із с. Кип’ячка Тернопільського повіту, зі священичої родини. Вчився в університетах Львова (1887–1889) та Відня (1889–1894), здобув докторат з філософії та славістики (1894), продовжував наукову працю в Берліні, Києві та Ленінграді. З 1899 — дійсний член НТШ (у 1923–1932 — його голова), у 1897–1899 — доцент Краківського університету, у 1900–1918 і 1939–1941 — професор Львівського університету, у 1916–1920 — голова “Учительської громади”, у 1921–1922 — очолював Українську національну раду, з 1929 — дійсний член ВУАН (згодом АН УРСР). Восени 1939 р. був головою Народних зборів Західної України у Львові, був обраний депутатом Верховної Ради СРСР. У 1941 р. заарештований органами НКВС і вивезений у невідомому напрямку. Обставини його смерти й місце поховання невідомі. Кирило Студинський залишив багату літературну спадщину: кілька автобіографічних творів, поезії, оповідання та понад 500 наукових і публіцистичних праць із літературознавства. У 1993 р. в рідному селі йому відкрито пам’ятник. Там діє також і кімната-музей. Про Кирила Студинського див.: Уляна Єдлінська. Суспільно-громадська та наукова діяльність академіка Кирила Студинського // Наукове Товариство ім. Т. Шевченка і українське національне відродження . Львів 1992, с. 90–97; А. Б. Кліш. Кирило Студинський: Життя та діяльність // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Серія: Історія, вип. 6. Тернопіль 2006, с. 74–83.