Євген Березняк - Пароль «Dum Spiro…»

Г знаєте, чим закінчилась ця сімейна дискусія? Моєю повною поразкою. Що ж, історія вирішить наш спір. Я палко бажаю, щоб виправдались надії наших комсомольців, моєї Долорес. А готуватись треба до найгіршого, аби ворог не застав нас зненацька. Тепер розумієш, компаньєро, чому мене так цікавить твоє бойове минуле?..

Я розповів тоді Раулю все, що відомо читачеві цієї книги, не замовчуючи невдачі й промахи. Згадав і 12 січня 1945 року — перший день наступу Першого Українського фронту, що міг — саме через певну самозаспокоєність і недостатню пильність — стати днем загибелі групи «Голос» від рук карателів.

Товаришу Раулю дуже сподобався наш пароль. 1 коли ми прощались в аеропорту Сантьяго, він, міцно потискуючи мою руку, повторив, як клятву: «Dum Spiro — spero».

Минуло зовсім небагато часу після нашої розмови з Раулем, і трагедія, яка й досі продовжується в Чілі, показала, що фашизм залишається фашизмом, що звірства хунти нічим не поступаються перед звірствами гітлерівців, а їх табори смерті на пекельному острові Досон, в Атакама, Чакабуко, Сан-Бернардо відрізняються од Освєнціма та Бухенвальда хіба що відсутністю крематоріїв.

Де ти, мила красуне Долорес? Серед розстріляних, закатованих, у в'язниці? Чи у глибокому підпіллі? Пам'ятаєш, як гаряче переконувала нас: «З нашим Пабло такого не буде». А «Пісня про Гарсію Лорку» сьогодні звучить так, наче написана вона про Пабло Неруду. «Жорстокі гієни» — як назвав Пабло кліку Піночета — зруйнували будиночок Неруди — гніздо Орла на березі океану, знищили його рукописи — безцінні твори одного з найвидатніших поетів нашого часу, прискорили своїми нечуваними звірствами смерть великого друга і побратима Гарсії Лорки. «Гієни» сплюндрували могилу Неруди, вночі вивезли його тіло у невідомому напрямку.

«Гієни» справляють свій кривавий бенкет. Чи надовго?

Через відстані, моря крові доноситься до мене твій голос, наш спільний пароль, товариш Рауль: «Dum Spiro — spero».

Поки дихаю — сподіваюсь… Поки живу — борюсь.

Мене часто запитують, як склалася доля моїх бойових товаришів по групі «Голос».

Багато років ми майже нічого не знали один про одного. Тільки в 1963 році газета «Красная Звезда» вперше назвала справжні імена Комара, Грози, Груші, Голоса. В 1964 році ми зустрілися втрьох (без Груші — Асі Жукової) у Кракові. А в повному складі учасники розвідгрупи «Голос» вперше зібралися в лютому 1966 року в Голубому залі «Комсомольской правды».

Мій колишній помічник Гроза примчав у Москву з рідного Кіровограда, звідки колись добровольцем пішов на фронт, де опісля був у підпіллі.

Тепер ми часто зустрічаємося. Олексій Трохимович Шаповалов — відповідальний працівник Кіровоградського обкому Компартії України. Роки вже присипали снігом його непокірні кучері. Але в усьому іншому — час не владний над моїм другом. Життєлюбний, артистичний, всюди, де не з'являється, мов кульова блискавка, всіх заряджає своєю невичерпною енергією.

Прилетіла на зустріч і Груша. Півтора десятка років пропрацювала моя землячка лікарем на Крайній Півночі. До свого дівочого прізвища додала — по чоловікові — досить прославлене в Грузії прізвище — Церетелі.

Ми й тепер листуємося. А недавно я побачив нашу Асю — спасибі магаданським кінодокументалістам — на екрані. Подвиг Груші (Асі Жукової-Церетелі) продовжується в суворих умовах Півночі. Колишня військова радистка-розвідниця на собачих упряжках, всюдиходах у будь-яку погоду дістається до своїх хворих, поспішає на допомогу людям.

Ольга (Комар) — Єлизавета Яківна Вологодська — живе у Львові. Свою воєнну професію Ліза змінила на суто мирну. Працює техніком-будівельником.

Хотілося б детальніше розповісти про долі тих наших радянських людей, які прийшли в групу «Голос» із таборів смерті, з польських партизанських загонів. Завдяки їм, як відомо читачеві, ми створили диверсійну групу, агентурну роботу в тилу ворога поєднували з розвідкою боєм, з досить успішними диверсійними операціями.

На жаль, за чверть віку мені мало що вдалося про них дізнатися.

Семен Ростопшин загинув у боях на території Німеччини.

До цього часу не відома доля нашого кухаря башкира Абдулли Гатауліна, білоруса Володимира Олександровича Заборонена, військтехніка Костянтина Юхимовича Смолича, харків'янина Миколи Мирошникова.

Я все ще сподіваюсь: живі. Все ще чекаю: подадуть звістку.

А поки з диверсійної групи відгукнулися ще троє.