Євген Березняк - Пароль «Dum Spiro…»

У Будапешті про Грозу, Грушу, Ольгу розпитували, як про давніх і добрих знайомих. Цікавила угорських друзів і доля наших польських побратимів — Зайонца, Бохенека, Тадека. Кожна така поїздка, кожна зустріч з молоддю чимось збагачує, залишає певний слід у серці. Проте з усіх — найбільше вкарбувались у пам'яті чілійські зустрічі. На споминах про них — відблиск недавніх трагічних подій.

У складі делегації Міністерства освіти СРСР я вилетів до Чілі в березні 1972 року на запрошення їхнього Міністерства народної освіти.

Москва проводжала нас снігом, Алжір зустрів розпалом весни, Дакар — тропічною спекою. В Сантьяго ми прибули у перші дні осені.

Працівники Міністерства народної освіти Чілі прагнули якомога більше показати нам, ознайомити з тими прогресивними зрушеннями в країні, які відбулися за час владування уряду Народної єдності. Ми багато їздили по країні, мали цікаві зустрічі з комсомольцями і комуністами Чілі. Та найбільше запам'яталась одна. Про неї хочу розповісти докладно.

Товариш Рауль — відповідальний працівник Міністерства народної освіти, член Комуністичної партії Чілі — запросив членів нашої делегації до себе в гості. Зустрічала нас вся сім'я Рауля: дружина, двоє синів, донька і невістки. Дружина і старший син — комуністи. Всі інші члени сім'ї — комсомольці. Рауль-молодший — студент університету, автор сатиричних малюнків і текстів до плакатів, щось на зразок наших «Вікон РОСТа».

У Раулів ми одразу відчули себе, як вдома. На столі традиційне червоне вино, гостро приперчені національні страви. Після обіду господар «пригостив» нас імпровізованим концертом. Кімнату заповнили гортанні голоси індійців — здавалось, співають якісь небачені птахи, вплітаючи свої мелодії у вічну пісню океану. Одна мелодія змінювала іншу, і тут на крилах пісні залетіла до гостинної оселі наша «Катюша»…

Ми співали «Підмосковні вечори», «Хай завжди буде сонце», «Дивлюсь я на небо». Остання — дуже сподобалась Раулю.

— На схожий мотив співається одна із пісень Гарсії Лорки, — сказав він.

Гарсіа Лорка… На якусь мить тривожна тиша запанувала в кімнаті. Донька Рауля Долорес — їй ішов 18-й рік, і, мабуть, серце не одного комсомольця полонили чорні очі красуні — поцікавилась, чи відомо нам, що Гарсіа Лорка — найвидатніший іспанський поет сучасності — підло убитий жандармами Франко у перші дні заколоту.

Лія Анатоліївна Ленська — завідуюча кафедрою іспанської мови П'ятигорського педагогічного інституту, шановний член нашої делегації і за сумісництвом перекладач — у відповідь прочитала «Пісню про Гарсію Лорку» Миколи Асєєва. Спочатку в оригіналі, потім у своєму довільному перекладі. На мене карбовані рядки Асєєва про страту великого поета справили величезне враження.

Я бачив, як зблідло обличчя Рауля. В очах Долорес блиснула сльоза, і, більше звертаючись до батька, ніж до нас, вона запально вигукнула:

— В Чілі таке не можливе. Хіба знайдеться хоча б один чілієць, рука якого підніметься на нашого Пабло?

— А хіба не чілійці убили генерала Шнейдера за його вірність республіці, уряду Народної єдності? Ти забуваєш, доню, — голос Рауля звучав переконливо, — що фашизм не слід розглядати як явище, притаманне лише тій або іншій нації. Я особисто не бачу ніякої різниці між німецькими, італійськими, іспанськими фашистами і підлими вбивцями Шнейдера. Всі вони одним миром мазані.

Цей невеликий інцидент за столом чілійського комуніста добре запам'ятався, бо мав несподіване для мене завершення.

Було так. Молодший Рауль повів моїх товаришів по делегації до своєї кімнати. Ми залишилися з Раулем наодинці.

— Мені дещо відомо про тебе, компаньєро, тихо мовив господар. Працівник радянського консульства, мій добрий знайомий, читав твою книжку, бачив фільм про бойові діла «Голосу» в роки війни. Ти боровся в підпіллі, воював у глибокому ворожому тилу. Скажу відверто, як комуніст комуністові, для мене ваш досвідне просто цікава сторінка історії. Я не розділяю надмірного оптимізму моєї доньки і деяких її юних друзів. Більш того, подібні настрої — на жаль, вони поширені не лише серед молоді — викликають у нас, старих комуністів, глибоку тривогу.

До вашого приходу на цю тему була розмова за сімейним столом, так би мовити невелика партійно-комсомольська дискусія. Я висловив свої побоювання: віра, оптимізм — це добре, але оптимізм, що переходить в самовпевненість і легковажність — то вже злочин перед партією, революцією, народом. Ми, комуністи, ні на мить не повинні забувати: до того часу, доки законодавчі органи, преса, телебачення, радіо в руках правих, а на командних постах в армії — синки магнатів і буржуа, вихованці Пентагону — треба бути готовими до всього, тримати порох сухим.