народ Російський - Російські казки

Журко накинувся на білужину і почав її з хвоста уплітати. «Ну, — думає, — досхочу тепер наїмся!»

А шельма-кіт знає, де швидше каблучку знайти, узявся за білужаче черево і швидко на каблучку напав. Схопив каблучку в зуби і мерщій накивав п’ятами, а в голові така думка: «Прибіжу я до господаря, віддам йому каблучку і похвалюся, що сам усе влаштував. Буде мене господар і любити й жалувати більше, ніж Журка!»

Тим часом Журко наївся досхочу, дивиться — де ж Васько? І здогадався, що товариш його собі на умі: хоче неправдою перед господарем вислужитись. «Так брешеш же, лукавцю Васько! Ось я тебе наздожену, на дрібні шматочки порву!»

Побіг Журко в погоню; довго чи швидко — наздогнав він кота Васька і погрожує йому бідою неминучою. Васько вгледів у полі берізку, задерся на неї і засів на самій верхівці.

— Гаразд, — каже Журко. — Усе життя не просидиш на дереві, коли-небудь і злізти захочеш, а я вже кроку звідси не відступлю.

Три дні сидів кіт Васько на березі, три дні стеріг його Журко, очей не зводячи; зголодніли обидва й погодились на мирову. Помирились і вирушили разом до свого господаря. Прибігли до стовпа. Васько вскочив у віконце й питає:

— Ти живий, господарю?

— Здрастуй, Васько! Я вже думав, ви не повернетесь. Три дні, як без хліба сиджу.

Кіт подав йому чарівну каблучку. Мартинко дочекався глухої півночі, перекинув каблучку з руки на руку — вмить з’явилися до нього дванадцять молодців:

— Чого бажається, чого треба?

— Поставте, хлопці, мій колишній палац, і міст кришталевий, і собор п’ятибанний і перенесіть сюди мою невірну дружину. Щоб на ранок усе було готово.

Сказано — зроблено. Уранці прокинувся король, вийшов на балкон, подивився в підзорну трубу: де хатина стояла, там високий палац збудований, від того палацу до королівського кришталевий міст тягнеться, обабіч мосту ростуть дерева із золотими і срібними яблуками. Король наказав запрягти карету і поїхав розвідати, чи справді все стало, як раніше, чи йому привиділось. Мартинко зустрічає його біля воріт.

— Так і так, — доповідає, — ось що зі мною королівна зробила!

Король велів її покарати. А Мартинко і тепер живе, хліб жує.

В далекому краї, у якійсь державі жили собі дід і баба, і за весь їхній вік не було в них дітей. Надумались вони, що ось уже літа їхні давні, скоро помирати час, а нащадка Господь їм не дав, і стали вони Богу молитися, щоб дарував їм дитину, аби було кому душу пом’янути. Дав старий обітницю: якщо народить баба дитину, тоді кого першого зустрінуть, того й візьмуть кумом. Через якийсь час заважніла стара і народила сина. Старий зрадів, зібрався й пішов шукати кума; тільки-но ступив за ворота, аж назустріч йому їде бричка, четвериком коней запряжена; а в бричці цар сидить.

Старий не знав царя, гадав, що це боярин, зупинився і ну кланятись.

— Чого тобі, дідуню, треба? — питає цар.

— Та прошу твою милість, не гнівайся лишень: похрести мого новонародженого синочка.

— Чи в тебе немає в селі знайомих?

— Є в мене багато знайомих, багато приятелів, та брати їх у куми не годиться, бо таку обітницю дав: кого першого зустріну, того й проситиму.

— Гаразд, — каже цар, — на тобі сто рублів на хрестини; завтра я сам приїду.

Наступного дня приїхав він до старого; мерщій покликали попа, похрестили немовля і нарекли Іваном. Став цей Іван рости не по днях, а по годинах — як пшеничне тісто на опарі піднімається; і приходить йому щомісяця поштою сто рублів царської платні.

Минуло десять років, виріс він великий і відчув у собі силу незмірну. У той час згадав про нього цар: мовляв, є в мене хрещеник, а який він — не знаю; волів особисто його бачити і тут же послав наказ, щоб Іван — селянський син, не зволікаючи, став перед його ясні очі. Почав старий збирати його в дорогу, дістав гроші і каже:

— На ось тобі сто рублів, іди в місто на конюшню, купи собі коня, а то дорога далека — пішки не дійдеш.

Іван пішов у місто, і трапився йому дорогою якийсь старигань.

— Здрастуй, Іване — селянський сину! Куди прямуєш?

Відповів парубок:

— Іду, дідусю, в місто, хочу купити собі коня.

— Ну то послухай мене, якщо хочеш щасливим бути. Як прийдеш на конюшню, буде там один чоловік коня продавати дуже худого, паршивого; ти його й візьми, і хоч скільки правитиме з тебе хазяїн — давай, не торгуйся! А як купиш, приведи його додому і паси на зелених лугах дванадцять вечорів і дванадцять ранків у росі — тоді ти його й пізнаєш!