народ Російський - Російські казки

— Зажди! — закричав Мартинко. — Куди Васька тягнеш?

— Хочу його втопити, проклятого!

— За яку провину?

— Зі столу пирога потягнув.

— Не топи його, ліпше мені продай.

— Гаразд, купи. Давай сто рублів.

Мартинко не вагаючись поліз у пазуху, дістав гроші й віддав хлопчиську, а кота посадив у мішок і повіз додому.

— Що купив, синку? — питає його баба.

— Кота Васька.

— А більш нічого не купив?

— Якби гроші лишились, може, й купив би що-небудь іще.

— Ой ти ж телепень! — закричала на нього баба. — Забирайся геть із дому, шукай собі хліба по чужих людях!

Пішов Мартинко до сусіднього села шукати роботу. Іде дорогою, а слідом за ним Журко з Васьком біжать. Назустріч йому піп:

— Куди, хлопче, йдеш?

— Іду в найми проситися.

— Іди до мене. Тільки я робітників без угоди беру: хто в мене прослужить три роки, того й так не ображу.

Мартинко погодився і без утоми три літа і три зими на попа працював. Настав час розрахунку, кличе його господар:

— Ну, Мартинку, йди — отримуй за свою службу.

Привів його до комори, показує два повні мішки й каже:

— Який хочеш, той і бери.

Дивиться Мартинко — в одному мішку срібло, а в іншому пісок, і задумався: «Це все не просто так! Хай краще моя праця пропаде, а я таки спробую, візьму пісок — що з того вийде?»

Каже він господарю:

— Я, отче, вибираю собі мішок із дрібним пісочком.

— Ну, хлопче, воля твоя. Бери, коли сріблом гребуєш.

Мартинко закинув мішок на спину й пішов шукати іншого місця. Ішов, ішов і забрів до темного дрімучого лісу. Посеред лісу галявина, на галявині вогонь горить, у вогні дівиця сидить, та така красуня, що ні подумати, ні згадати, хіба в казці сказати. Каже красна дівиця:

— Мартине, вдовиний сину! Якщо хочеш добути собі щастя, порятуй мене: засип це полум’я піском, за який ти три роки служив.

«А й справді, — подумав Мартинко, — як тягати отаку ношу, краще людині допомогти. Невелике багатство — пісок, цього добра всюди багато!»

Кинув мішок, розв’язав і почав сипати. Вогонь за мить погас, красна дівиця вдарилась об землю, обернулася змією, стрибнула доброму молодцю на груди і обкрутилася кільцем навколо шиї. Мартинко злякався.

— Не бійся! — сказала йому змія. — Іди тепер за тридев’ять земель, у тридесяте царство — підземне, там мій батенько царствує. Як прийдеш до нього на двір, буде він тобі давати багато золота, і срібла, і самоцвітного каміння. Ти нічого не бери, а попроси в нього з мізинця каблучку. Та каблучка не проста: якщо перекинути її з руки на руку — вмить з’являться дванадцять молодців, і хоч що їм накажеш, усе за одну ніч зроблять.

Вирушив добрий молодець у путь-дорогу. Далеко чи близько, довго чи швидко — підходить до тридесятого царства і бачить величезний камінь. Тут зіслизнула з його шиї змія, вдарилася об сиру землю і зробилася знову красною дівицею.

— Іди за мною! — сказала красна дівиця і повела його під той камінь.

Довго йшли вони підземним ходом, раптом замаячило світло — усе світліше й світліше, і вийшли вони на широке поле, під ясне небо. На тому полі прекрасний палац стоїть, а в палаці живе батько красної дівиці, цар того підземного краю.

Заходять подорожні до палат білокам’яних, зустрічає їх цар ласкаво.

— Здрастуй, — каже, — доню моя мила! Де ти стільки років пропадала?

— Тату мій любий! Я би зовсім пропала, якби не ця людина: він мене від неминучої злої смерті врятував і сюди, в рідні місця, привів.

— Дякую тобі, добрий молодче! — сказав цар. — За твою доброту нагородити тебе годиться. Бери собі і золота, і срібла, і каміння самоцвітного, скільки душа забажає.

Відповідає йому Мартин, вдовиний син:

— Ваша царська величносте! Не треба мені ні золота, ні срібла, ні каміння самоцвітного. Як хочете нагородити, дайте мені каблучку зі своєї царської руки, з мізинця. Я парубок холостий, стану на каблучку частіше поглядати, стану про наречену подумувати, тим свій смуток розганяти.

Цар зняв свою каблучку, віддав Мартинові:

— На, володій на здоров’я! Та дивись нікому про каблучку не розповідай, а то сам на себе велику біду накличеш!

Мартин, вдовиний син, подякував цареві, взяв каблучку і трохи грошей на дорогу і вирушив назад тим самим шляхом, яким раніше йшов. Далеко чи близько, довго чи швидко — повернувся додому, знайшов свою матір стареньку, і стали вони жити-поживати, горя не знавати.

Надумав Мартинко одружитися; пристав він до матері, посилає її свахою.

— Іди, — каже, — до самого царя, сватай за мене царівну.