народ Російський - Російські казки

Тільки царівні не до душі було, що її віддали заміж ні за царевича, ні за королевича, а за простого мужика. Стала вона думати, як його зі світу зжити. Прикинулася такою лисицею! Усе біля чоловіка походжає, всіляко йому догоджає та все про його мудрість допитується. Мартинко тримається, нічого не розповідає.

От якось був Мартинко в короля в гостях, повернувся додому пізно й ліг відпочити. Тут королівна й причепилася до нього, почала його цілувати-голубити, ласкавими словами знаджувати, і так вмастила — не втримався Мартинко, розповів їй про свою чарівну каблучку.

«Стривай, — думає королівна, — тепер я з тобою впораюсь!»

Щойно заснув він міцним сном, королівна хап його за руку, зняла з мізинця каблучку, вийшла на широкий двір і перекинула каблучку з руки на руку. Вмить з’явилися перед нею дванадцять молодців:

— Чого бажається, чого треба, прекрасна королівно?

— Слухайте, хлопці! Щоб до ранку не було тут ні палацу, ні собору, ні моста кришталевого, а стояла колишня стара хата. Хай мій чоловік у бідності лишається, а мене віднесіть за тридев’ять земель, у тридесяте царство, у мишаче державство. Від самого сорому не хочу тут жити!

— Раді старатися, усе зробимо! Тієї ж миті підхопило її вітром і понесло у тридесяте царство, у мишаче державство.

Уранці прокинувся цар, вийшов на балкон подивитися в підзорну трубу — немає ні палацу з кришталевим мостом, ні собору на п’ять бань, а тільки стоїть стара хата.

«Що ж це таке? — думає цар. — Куди все поділося?»

І, не зволікаючи, посилає свого ад’ютанта дізнатися на місці: що ж таке сталося? Ад’ютант поскакав верхи і, повернувшись назад, доповідає царю:

— Ваша величносте! Де був розкішний палац, там стоїть колишня стара хата, в тій хаті ваш зять зі своєю матір’ю живе, а прекрасної царівни й духу немає, і невідомо, де вона поділася.

Цар скликав велику раду й наказав судити свого зятя, мовляв, навіщо одурив його чарами і згубив прекрасну царівну. Присудили Мартинка посадити у високий кам’яний стовп і не давати йому ні їсти ні пити — хай помре з голоду. Прийшли мурівщики, поставили стовп і замурували Мартинка наглухо, тільки маленьке віконце для світла лишили. Сидить він, бідолашний, в ув’язненні, не їсть, не п’є день, і другий, і третій та слізьми обливається.

Дізнався про напасть собака Журко, прибіг до хати, а кіт Васько на печі лежить мурчить. Накинувся на нього Журко:

— Ах ти негіднику Васько! Тільки й знаєш на печі лежати і позіхати, а того й не відаєш, що господар наш у кам’яному стовпі ув’язнений. Либонь, забув старе добро, як він сто рублів заплатив і тебе від смерті порятував. Якби не він, давно б тебе, проклятого, черва сточила. Вставай мерщій! Треба допомагати йому скільки духу.

От Васько зістрибнув із печі й разом із Журком побіг розшукувати господаря. Прибіг до стовпа, задерся нагору й заліз у віконце:

— Здрастуй, господарю! Чи живий ти?

— Ледь живий, — відповідає Мартинко. — Зовсім знесилів без їжі, доводиться помирати голодною смертю.

— Зажди, не журися! Ми тебе і нагодуємо, і напоїмо, — сказав Васько, вистрибнув у вікно і спустився на землю. — Ну, брате Журку, а господар же ж від голоду помирає! Як би нам примудритися й допомогти йому?

— Дурень ти, Васько! І цього не придумаєш. Ходімо по місту. Щойно зустрінемо пекаря з лотком, я зразу підкочуся йому під ноги і зіб’ю в нього лоток із голови. А тут уже ти гав не лови! Хапай мерщій калачі та булки й тягни до господаря.

От вийшли вони на широку вулицю, а назустріч їм чоловік із лотком. Журко кинувся йому під ноги, чоловік похитнувся, впустив лоток, розсипав увесь хліб та з переляку кинувся бігти геть — боязко йому, бо собака, певно, скажена. Береженого Бог береже! А кіт Васько хап за булку й потяг до Мартинка; віддав одну — побіг по другу, відав другу — побіг по третю.

Після цього надумали кіт Васько і собака Журко іти до тридесятого царства, до мишачого державства — добути чарівну каблучку. Дорога далека, багато часу мине…

Натягали вони Мартинку сухарів, калачів і всякої всячини на цілий рік і кажуть:

— Дивись же, господарю! Їж-пий та вважай, щоб вистачило тобі запасів до нашого повернення.

Попрощалися й вирушили в путь-дорогу.

Далеко чи близько, довго чи швидко — приходять вони до синього моря. Каже Журко коту Ваську:

— Я хочу перепливти на той бік. А ти як гадаєш?

Відповідає Васько:

— Я плавати не вмію, зразу потону.

— Ну, сідай тоді мені на спину!

Кіт Васько сів собаці на спину, вчепився кігтями за шерсть, щоб не впасти, і попливли вони морем. Перебралися на той бік і прийшли в тридесяте царство, в мишаче державство.