Алан Маршалл - Шепіт на вітрі

А король ставав дедалі щасливішим. Свою наступну промову він адресував своїм кухарям:

— Ідіть на кухню й відріжте кожному по шматку яловичини на недільний обід.

Навіть подобрілій королеві здалося, що це вже занадто.

— Нарізайте по половинці,— прошепотіла вона крадькома.

— Роздайте по два шматки кожному, — крикнув король, ігноруючи поправку королеви.

Кухарі побігли на кухню і незабаром уже роздавали людям м’ясо.

Деякий час Лована спостерігала це, а потім нахилилася до Сірої Шкурки і стиха мовила:

— Чи не можеш і ти піти й узяти два фунти ковбасок на вечерю для Пітера й горбаня Мика. А я їх пізніше підсмажу.

— Не турбуйся про це, — заспокоїла її Сіра Шкурка. — Нам не треба думати про те, де дістати їжу. Я можу взяти все що завгодно із своєї сумки.

— О! Я зовсім забула! — радісно вигукнула Лована.

— Час рушати, — сказав Пітер і потиснув людям руки на прощання.

Коли люди побачили, що друзі от-от залишать їх, усі попрямували до великого дерева, де стояли на прив’язі коні. І король та королева, і баньїп та обслуга Ловани прийшли проводжати їх. Принцеса всіх розцілувала. Король і королева дуже сумували, що донька їде від них.

— Я відвідуватиму вас раз на місяць, — запевнила принцеса батьків.

Пітер допоміг їй сісти на білу кобилицю, потім скочив на Місячне Сяйво. Горбань Мик на Вогнексі першим поїхав по дорозі до лісу. Баский, вогненно-рудий Вогнекс форкав, закидав голову і вигинав дугою шию. За ним верхи на білих як сніг конях мчали красень і красуня. Поруч стрибала Сіра Шкурка.

І от нарешті друзі дісталися лісової хижі горбаня Мика. Корови промукали їм своєї вітання, кози замекали, кури закудкудакали, собаки вибігли назустріч і почали гавкати. Лована відчула таке щастя, як ще ніколи в житті.

Вона готувала чоловікам їжу, прибирала в хаті і часто їздила верхи разом з Пітером по лісі. Двоє білих коней мчали мов вітер, довге волосся Ловани струмилося золотим струменем.

Так вони й жили вкупі з горбанем Миком і Сірою Шкуркою і вважали себе найщасливішими в світі людьми.