Алан Маршалл - Шепіт на вітрі

Колись дуже давно за бляшаною повіткою, потойбіч від Чорного пня жили собі дід і хлопчик. Діда звали горбань Мик, а хлопчика — Пітер.

Мешкали вони в хижі з деревної кори, у якій було два вікна й димохід. Довкола ріс такий густий ліс, що собаці не було де крутнути хвостом або навіть гавкнути.

У хижі два стільці, стіл і два ліжка — ото й усі меблі. Було там і вогнище, де над вугіллям на ланцюгу висів почорнілий од кіптяви казанок. По стінах на кілках причаїлися вуздечки та сідла. На стіні висіла фотографія вершника на баскому коні. На тому коні сидів сам горбань Мик. Була в хижі й полиця, де стояли лише дві книжки — одна про коней, друга про прекрасних принцес. У кроквах над ліжками жили опосуми, а під підлогою бандикути.

Горбань Мик був найвидатніший у світі вершник. Він міг стояти на коні, який гарцював, лежати на коні, який гарцював, і випити дві склянки чаю, сидячи на коні, коли той гарцював. Він їздив верхи на конях, які стрибали так високо, що можна було черпати капелюхом зірки. Він їздив верхи на конях, які мчали так швидко, що губили своє тавро. Він їздив верхи на білих конях, на чорних конях, на плямистих конях, але жоден з них ніколи не міг його скинути. Їздити верхи навчив Пітера горбань Мик.

У Пітера був білий поні, який басував швидше за вітер. Гарний, як птах, він мчав, мов на крилах. Коли лісами сунули страшні грози, а хмари в шаленому вирі накочувались одна на одну з мечами-блискавицями, Пітер скакав крізь бурю, сягаючи кожного спалаху блискавки. Білий поні закидав голову й іржав назустріч вітрові. Його довгий хвіст і грива маяли, мов стяги, і він ніс Пітера крізь зливу так стрімко, що і кінь, і вершник лишалися сухісінькими. Поні так легко торкався копитами землі, що на своєму шляху в лісі не зачіпав жодної квітки і не збивав навіть крапель, які наче намисто прикрашали кожну травинку.

Одного разу південний вітер закричав:

— Гей, хлопчино на білому поні, що сягає блискавок, зупинись! Хочу тобі щось сказати. — Його голос гуркотів, як грім. Він вийшов із бурі, загорнувся в шати з хмар і сів на колоду. Цей дідуган з довгою сивою бородою, на якій виблискували краплі дощу, мав променисті очі дитини.

Пітер натягнув віжки, щоб зупинити поні перед південним вітром, але кінь тупцював, ставав дибки, вигинав шию, закидав голову. Дитина вітру й сонця, він прагнув летіти за бурею, далі ген за гори, аж до диких рівнин, по яких можна скакати і скакати.

Пітер поплескав поні по шиї і сказав:

— Спокійно, друже!

І поні вгамувався.

— Ти гарний вершник, — сказав південний вітер. — Твій поні чудово стрибає до самісіньких хмар. Як його звуть?

— Місячне Сяйво.

— Місячне Сяйво, — повторив південний вітер. — Мені подобається це ім’я. Воно пасує до поні, шкіра якого виблискує, як місяць. Чи не хотіли б ви обидва працювати в мене? Ось послухайте, що я роблю: мию землю і тримаю її у чистоті, здмухую опале листя й напуваю землю дощами. Ви і не уявляєте собі, яке чудове життя почнеться у вас, якщо підете зі мною. Ви познайомитеся з моїми братами — північним вітром, західним вітром та східним вітром і допомагатимете нам у наших мандрівках по всіх куточках світу. Ви зможете скакати попереду і прокладати нам шлях через гори й рівнини. Ми прив’яжемо до вашого сідла хмари, і ви притягнете їх до рівнин Малгу та до землі Спініфекс, що по той бік Прибережних гір. Ви принесете дощ у пустелі, де живуть смерчі, і ті пустелі вкриються квітами.

— А зможу я знайти в тих краях, де ви буваєте, прекрасну принцесу? — запитав його Пітер.

— Прекрасну принцесу! — вигукнув південний вітер, і від його реготу затремтіли дерева. — Ні, ні! Я не зустрічав прекрасних принцес уже тисячу років. Колись я часто бачив, як вони виглядали із вікон замків і заплітали собі коси із золотого волосся. Але тепер… Ні, навряд чи ти знайдеш прекрасну принцесу в тих краях.

— Чому ти хочеш знайти прекрасну принцесу?

— Я хочу врятувати її.

— Від кого?

— Від дракона.

— Тоді все це ще більше ускладнюється. Дракони! Стривай! Де ж це я востаннє бачив дракона? Забув. Принцеси, яких стережуть дракони… Так, це справді дуже складне питання.