Алан Маршалл - Шепіт на вітрі

— Звичайно, я пам’ятаю її,— відповіла відьма, підійшла до Ловани і обійняла її.— Я завжди хотіла знову зустрітися з вами і вибачитися за те, що дерлася у ваше вікно і вкрала у вас корону. Горбань Мик сказав, що вона вам зараз потрібна. Я розумію вас. І покажу те місце, куди я її кинула.

— Коли дістанемо корону з дна озера, ми з Лованою одружимося, — сказав Пітер.

— Чудово! — вигукнула відьма. — Я добре пам’ятаю, яке приємне враження ти справив на мене, коли ми вперше зустрілися. Я тоді подумала, що з тебе вийде гарна печеня. — Раптом вона знітилася і замовкла. — Боже мій! Що я кажу! Я хотіла сказати, що подумала, яким чудовим чоловіком ти можеш стати для прекрасної принцеси.

— Ви не сердитеся на мене за те, що я скинула вас з підвіконня? — запитала Лована.

— Ну що ви, моя люба! Падіння з підвіконня мені нічим не загрожує, адже зі мною завжди моя мітла, на якій я літаю. А зараз спустімося до озера, я покажу, де лежить корона. В мене обмаль часу. Я ще маю потрапити на Місяць, поки він не зник за обрієм. На ньому з’явився новий супутник, я зможу зняти з нього фотоапаратів для своєї колекції. Ходімо.

Відьма повела їх звивистою стежкою до озера. Осяяне місячним світлом, воно виблискувало, мов срібний диск. Друзі підійшли ближче і побачили на воді, там, де було найглибше, зграї качок.

Тільки-но відьма зібралася вказати місце біля однієї із зграй, як земля задвигтіла у них під ногами. Друзі почули глухий тупіт велетенських ніг. Лісом ішов Джарра. Дерева ламалися під ногами велетня, мов тріски.

І ось уже затріщало зовсім близько. У темній височині з’явилася нога велетня й опустилася зовсім поруч. Величезна кругла тінь затулила місяць.

— Треба щось робити, інакше він розчавить нас, — вигукнула відьма, вдивляючись у темряву. — Я злечу вгору і поговорю з ним.

Вона скочила на мітлу і щезла в мороці. За мить високо в небі почувся її сердитий голос.

— Дивись, куди йдеш, бевзню! Ти ледве не наступив на мене.

— Пробачте, пані,— мовив велетень Джарра. — Я поспішаю на допомогу друзям.

— Вони у вас під ногами, якщо ви маєте на увазі Пітера з прекрасною принцесою.

— Справді? Я добре його пам’ятаю. Радий, що він знайшов принцесу. Я поговорю з ним і дізнаюсь, чи можу допомогти йому.

Джарра нахилився. Його могутнє тіло нависло над Пітером величезною хмарою і заслало нічне небо. Хлопець вийшов на відкрите місце, і велетень обережно взяв його пальцями. Пітер відчув, що піднімається вгору, і раптом помітив, що сидить на долоні велетня прямо перед його обличчям. Джарра розкрив рота, і Пітер побачив його здоровенний язик, що тріпотів, мов крила дракона в печері. Хлопець злякався, йому дуже захотілося бути зараз на землі поруч з Лованою. Велетень привітно звернувся до Пітера:

— Відтоді, як ти дав мені пелюстку, я став найщасливішим велетнем у світі. Після нашої зустрічі я допоміг вже багатьом людям.

— У тебе добре серце, але ти був вихований лихим і жорстоким. Пелюстка зробила тебе самим собою. Горбань Мик попросив, щоб ти прибув сюди, бо я вірив, що допоможеш мені.

— Що я повинен зробити?

Відьма, яка зависла на мітлі над Пітером, втрутилася у розмову.

— Пітере, можна, я розповім йому всю історію? Я теж хочу допомогти тобі.

— Коли ви оце говорили зі мною, то не справили на мене враження особи, яка хоче комусь допомогти, — пробурмотів велетень.

— Іноді на мене щось находить і я знову стаю злою відьмою, — зітхнула вона. — Забудь те, що я тобі наговорила. Так от, в ті часи, коли я була злою відьмою, я вкрала у Ловани корону і вкинула її в озеро. Я зачарувала принцесу. Без цієї корони вона не зможе вийти заміж. Отже, як бачиш, вона не зможе одружитися з Пітером, поки ми не дістанемо корону з дна озера, а воно глибоке. Пітер хоче, щоб я показала вам точне місце, куди кинула корону, а ви зайшли у воду, та й відшукали її на дні озера.

— Завиграшки! — сказав велетень. — Коли починати?

— Насамперед опустіть мене на землю, — попросив Пітер.

Йому зовсім не хотілося потрапити на середину озера, сидячи на долоні велетня, особливо коли ця рука зануриться у воду, щоб дістати корону.

Джарра нахилився й опустив Пітера на землю. Величезні пальці тримали хлопця як у клітці, поки він нарешті торкнувся ногами землі. Лише тоді пальці розтулилися й звільнили Пітера.

— Я дістану корону для Ловани, — мовив велетень. Він випростався і розправив плечі. Його голова опинилася над лісом. Тут угорі на нього чекала відьма, аби дати свої вказівки.