Алан Маршалл - Шепіт на вітрі

Вона пильно вдивлялася вдалину, мружачи очі від сліпучого сонця.

— Ось він іде! — нарешті вигукнула Сіра Шкурка. — Мчить сюди!

— І я бачу його! — вигукнув Пітер і показав горбаню Мику, який уже не так добре бачив, як колись, на стовп пилу вдалині.

Віллі-Віллі наближався і ріс на очах. Нарешті він уповільнив свій рух, зупинився і розсипався. Чоловік на ім’я Віллі-Віллі і Том вийшли з куряви, що повільно осідала на землю, і підійшли до друзів.

— Я так і думав, що це Сіра Шкурка посилає мені сигнали, — мовив він. — Як справи, Пітере? Я вже не той, що був, коли ми востаннє бачилися. Том зробив мені капітальний ремонт, і тепер все працює ідеально. А завдяки пелюстці, яку ти мені дав, життя здається мені надзвичайно цікавим.

Вони сіли погомоніти. Том розповів про те, як добре йому живеться разом з Віллі-Віллі. Пітер повідомив їх про свої пригоди і про те, що зараз вони шукають Вогнекса.

— Я знаю, що лише ви можете сказати нам, де його знайти, — промовив він.

— Так, ви правильно зробили, що звернулися саме до мене, — сказав Віллі-Віллі. — Том, піди до того місця, де ми приземлилися, і принеси мені телескоп.

Том приніс телескоп, чоловік витягнув його на повну довжину і поклав на плече Пітеру.

— Тепер подивимося. Стій, не ворушися. Що це таке? Годинник на міській ратуші в Мельбурні показує рівно дванадцяту. Це не годиться. Повертай в інший бік, туди, де гори. Так, добре. Підніми трохи плече. Чудово. Так тримай. Я бачу Вогнекса. Він пасеться разом з лошицями в Долині Джерел. Зараз я розкажу вам, як туди дістатися.

Він склав телескоп і показав на гірське пасмо, що височіло на обрії.

— Бачите он ті дві вершини? Одна трохи вища за другу.

— Бачу, — сказав Пітер.

— Долина Джерел лежить якраз між ними. Їдьте в цьому напрямку, поки дістанетеся річки. Тримайтеся її течії, і вона приведе вас у Долину Джерел. А тепер мені треба йти. Хай вам щастить. Заведи мене, Томе!

Том намотав йому на поперек стартовий шнур і смикнув. Віллі-Віллі вмить завівся. Том стрибнув у вир куряви, і Віллі-Віллі зник у безкраїй пустелі.

— Гарний чолов’яга, — мовив горбань Мик, скочив на коня і попрямував у бік гір. Сіра Шкурка і Пітер рушили за ним.

За два дні вони досягли річки, про яку говорив їм Віллі-Віллі, і поїхали її берегом, аж поки перед ними відкрилася Долина Джерел.

Горбань Мик звернув убік, і гнідий вивіз його на пагорб, звідки долина була як на долоні. Стежку, яка вела до вершини пагорба, певно, протоптали коні. Під деревами, що росли на вершині пагорба, друзі зупинили коней і глянули вниз. По долині текла річка із заплавиною, порослою соковитою травою та польовими квітами.

Унизу, просто під ними, на лузі паслися табун коней і трохи віддалік — здоровенний дикий жеребець. То був Вогнекс, каштанова шкіра якого сяяла у промінні вечірнього сонця. Він бив копитами об землю і гарцював навколо кобил, неначе захищаючи їх від когось.

Горбань Мик зазначив, що Вогнекс поводиться вкрай обережно, навіть тоді, коли йому ніщо не загрожує, і дав знак Пітеру та Сірій Шкурці непомітно спускатися по той бік пагорба. Друзі рушили стежкою вниз і незабаром на березі річки побачили скелю, яка могла стати для них чудовим сховком. Тут вони й заночували.

Наступного ранку друзі знову піднялися на вершину пагорба й, зупинившись у зеленій гущавині, заходилися планувати, як краще приборкати Вогнекса. Унизу пласкою рівниною текла річка і зникала вдалині у вузькій ущелині. Звиваючись серед луків, вона де-не-де губилася в затінку дерев, що стояли, мов сторожа, по її берегах.

На значній відстані від них паслися коні. Горбаня Мика зацікавила дорога, що вела від пасовиська до входу в ущелину. Очевидно, її проклали табуни, спускаючися з гір у долину. Горбань Мик вирішив скористатися тією дорогою, щоб захопити Вогнекса. Він виклав свій план Пітеру і Сірій Шкурці. Друзі рушили в об’їзд до гірської ущелини, туди, куди вела дорога, якою старий мав намір погнати табун. Тільки сюди могли кинутися коні в разі небезпеки.

Друзі заглибилися в ущелину і незабаром опинилися у вузькому міжгір’ї. Дно каньйону, побите кінськими копитами, було всіяне величезними кам’яними брилами — уламками стрімких скель.

Тут вони й зупинилися. Горбань Мик вирішив побудувати між стінами каньйону високий бар’єр, який мав зупинити коней, коли вони тікатимуть з долини. Річка в цьому місці була мілка, з кам’янистим дном, перегородити її було неважко.