Алан Маршалл - Шепіт на вітрі

— Коли ми спіймаємо Вогнекса, Пітер об’їздить його, — сказав горбань Мик. — Я сам вчив хлопця їздити верхи.

— Безумовно, я приборкаю його, — промовив Пітер не досить упевнено.

— Я вірю, що ти зумієш це зробити, — сказав горбань Мик. — Ти відважний хлопець і маєш добре серце. Звичайно, тобі доведеться переодягтися. Перо на капелюсі тріпотітиме, мов комишина, коли твоя голова буде тіпатися. Об’їжджаючи Вогнекса, бережи голову. Пропадеш, якщо забудеш про це. Я дам тобі штани для їзди верхи і мою стару червону сорочку. Сідло і вуздечку візьми свої. Об’їжджати коня треба довго. Всю вагу тіла перенеси на ноги, міцно тримай їх у стременах. Рухайся разом з конем. Дивись уперед. Коли він стрибатиме до неба, випереджай його. Позбудься скутості. Розслабся. Роби все легко й гарно. Не смикай коня з боку в бік. Нехай це роблять учасники родео. Запам’ятай, він басує, доки в нього вистачає повітря в грудях. Потім він форкне і знов береться за своє. Тієї ж миті переводь дух і ти, отак і приборкаєш його.

Горбань Мик поплескав хлопця по спині:

— Тепер рушаймо. Попереду в нас важкий шлях до пустелі Самотності. Коли Віллі-Віллі скаже нам, де перебуває Вогнекс, ми поїдемо туди і знайдемо його.

— А твій кінь? — запитав Пітер.

— Справді, де мені взяти коня? — звернувся до баньїпа горбань Мик.

— Якщо ви підете вздовж рову, то побачите стайню, в якій тримають коней тих рицарів і принців, яких я вбив, ще коли в мене не було чарівної пелюстки, — відповів баньїп. — Візьміть гнідого з білою зірочкою на лобі. Мені здається, що це гарний кінь.

Коли горбань Мик повернувся з конем, на нього вже чекали Сіра Шкурка й осідланий та загнузданий Місячне Сяйво. Кінь, якого вибрав собі горбань Мик, поступався Місячному Сяйву щодо грації і сили. Не було в нього ні гордовитої посадки голови, ні сміливого погляду, притаманних поні. Цей гнідий не звик до звуків сурм і брязкоту зброї.

Місячне Сяйво подужчав. Здавалося, кінь з такими міцними ногами й мускулястим крупом не знає втоми. Він не басував, а летів, ледь торкаючись землі. Тоді, коли Пітер, даруючи людям щастя з допомогою чарівної пелюстки, дедалі більше набував рис шляхетного принца, Місячне Сяйво поступово перетворювався на бойового коня, гідного свого господаря.

Горбань Мик підправив стремена і скочив у сідло. Гнідий закрутився на місці.

— Цього коня погано об’їздили;— пробубонів старий і натягнув повід. Кінь став.

Горбань Мик пришпорив гнідого і той помчав уперед.

— До скорої зустрічі! — гукнув вершник баньїпу. Пітер рушив слідом за ним. Вони поскакали пліч-о-пліч до лісу, за яким простягалася пустеля Самотності.

— Отже, знову в путь, — закричала Сіра Шкурка і наздогнала вершників. Її стрибки нагадували ритмічний рух морських хвиль. Коли друзі заглибилися в чагарник, голова кенгуру то з’являлася над чайними деревами, то зникала у зеленій хащі.

Цілий день вони були в дорозі, а надвечір дісталися місцини, порослої високою травою, по якій зеленими хвилями пробігав вітер. Горбань Мик дуже зрадів, побачивши таке чудове пасовисько для коней.

— Зупинімося тут, — сказав він. — За цим пагорбом має бути лагуна. Напувай коней, а ми з Сірою Шкуркою розіб’ємо табір.

Коли Пітер повернувся, попід скелею палало вогнище, а горбань Мик смажив м’ясо. Хлопець розсідлав коней, пустив їх пастися, а сам сів біля вогню.

Наступного дня ще задовго до світанку друзі вирушили в путь, розраховуючи до обіду дістатися пустелі Самотності. Нарешті за високими дюнами вони побачили пустелю, що тяглася далеко за обрій: вона здалась їм надзвичайно безлюдною і гнітючою.

Друзі зупинили коней. У цьому безводному просторі не було жодного сліду Віллі-Віллі.

— Давайте пошлемо йому димові сигнали, як це роблять аборигени, — запропонувала Сіра Шкурка. — Коли Віллі-Віллі побачить клуби диму в небі, він, безумовно, примчить сюди, аби з’ясувати, в чому справа.

Пітер і горбань Мик скочили на землю, назбирали багато зеленого листя і поклали купою на землі. Сіра Шкурка відломила гілку гумового деревця, щоб з її допомогою утворювати сигнали з клубів диму.

Старий піднімав листя, і густий дим шугнув угору. Сіра Шкурка час від часу накривала вогнище гілкою. І кожного разу, коли вона забирала її, дим бухав угору густими клубами.

Незабаром ціла низка димових хмар здійнялася високо в небо й попливла над пустелею.

— Тепер він прийде, — мовила Сіра Шкурка, одірвавшись від роботи коло вогнища.