Джеймс Метью Баррі - Пітер Пен = Peter Pan

– І тоді вони помруть.

Сміхун слухав свого капітана з усе наростаючим захопленням.

– Це найвибагливіше піратське вбивство з усіх, про які я чув, – вигукнув він і почав відчайдушно витанцьовувати і виспівувати:

Вони тільки увійшли у смак і вже мало не затягнули другий куплет, як раптом замовкли. Вони почули тонесенький звук, який навіть опалий листочок міг заглушити своїм шелестом, але звук цей наближався і ставав усе виразнішим:

Тік-так, тік-так, тік-так.

Гак застиг на місці з піднятою ногою.

– Крокодил, – прошепотів він, задихаючись, і помчав геть, а боцман кинувся за ним.

Це і справді був крокодил. Він не займав індіанців, і ті продовжували полювати за іншими піратами. Йому потрібен був лише Гак.

Хлопчики знову вилізли зі своєї схованки, але всі небезпеки, які готувала для них ця ніч, ще не були подолані.

На галявину з криком вибіг Хвостик, якого переслідувала зграя вовків. Язики переслідувачів були висолоплені, а їхнє гарчання було просто нестерпним.

– Рятуйте мене, рятуйте! – верещав Хвостик, повалившись на землю.

– Та що ж нам робити, що ми можемо?

Тут вони проявили неабияку повагу до Пітера, бо цієї миті всі їхні думки звернулися до нього.

– А як би вчинив Пітер? – спитали вони в один голос.

І на одному подиху вигукнули:

– Пітер поглянув би на них крізь ноги!

І додали:

– Давайте зробимо, як Пітер.

Вони негайно обернулися до вовків спинами, всі разом нахилилися, споглядаючи на вовків між своїми ногами. І вже наступної миті перемога була за ними, бо, як тільки хлопчики посунули на вовків, ті підібгали хвости і зникли.

Хвостик піднявся з землі, й усі вважали, що його очі все ще бачили вовків. Але він бачив зовсім не вовків.

– Я бачив дивовижну штукенцію, – повідомив усім, хто його оточив. – Це була велика біла птаха. І вона летіла сюди.

– Що це за птаха, як вважаєш?

– Не знаю, – замріяно сказав Хвостик, – але її звали Венді.

– Я згадав, – заявив Малюк вагомо. – Є такі птахи, яких називають Венді.

– Я бачу її, – закричав Кучерик. – Он летить Венді у небі.

Дівчина опинилася майже зовсім у них над головою, і вони чітко почули, як вона плаче. Але ще виразніше долинув до них пронизливий вереск Тінкер Белл. Розлючена фея зовсім перестала виявляти приязність і кидалася на свою жертву з усіх боків, щоразу посилюючи натиск, боляче щипаючи її при кожному доторку.

– Привіт, Тінк! – закричали дещо здивовані хлопчики.

Вона гукнула їм у відповідь:

– Пітер хоче, щоб ви застрелили Венді!

У них не було звички розпитувати, якщо Пітер щось їм наказував.

– Треба виконати бажання Пітера, – завзято галасували хлопці. – Хутко несімо луки та стріли!

Усі, крім Базіки, кинулися кожен до свого дупла. Адже в нього лук і стріли були з собою, Тінк зауважила це і вже потирала свої рученята.

– Поквапся, Базіко, рухайся! – закричала вона. – Пітер буде дуже задоволений.

Базіка поклав стрілу і натягнув тятиву.

– З дороги, Тінкер Белл! – гукнув він, і як тільки вистрелив, Венді впала на землю зі стрілою в грудях.

Дурник Базіка стояв, як переможець, поруч із тілом Венді, коли інші хлопці, вже озброєні, повистрибували зі своїх дупел.

– Ви спізнилися! – крикнув він переможно. – Я вже застрелив Венді. Пітер буде дуже задоволений мною.

Пролітаючи над його головою, Тінкер Белл заверещала: «Справжній дурень!» – і кудись зникла. Ніхто її більше не чув. Загублені юрмилися навколо Венді, і страхітлива тиша опустилася на ліс. Якби серце Венді билося, вони б його почули.

Малюк озвався першим.

– Це не птаха, – сказав він переляканим голосом. – Гадаю, що це якась леді.

– Леді? – відкрив рота Базіка і затремтів від страху.

– І ми її вбили, – хрипко зауважив Хвостик.

Вони скинули зі себе шапки.

– Тепер я бачу, – сказав Кучерик. – Пітер привів її сюди для нас.

І він у розпачі гепнувся на землю.

– І ця леді мала нарешті подбати про нас, – похнюпився один із близнюків. – А ти її вбив.

Їм, звісно, було шкода Базіку, але ще більше жаліли самих себе. Коли винуватець наблизився до хлопчиків, ті від нього відвернулися.

Базіка був блідий, хоча у ньому проявилася тепер гідність, яку раніше ніхто не помічав.

– Це я накоїв, – сказав він несамохіть. – Коли ця леді приходила в мої сни, я шепотів: «Мила матусю, мила матусю». А коли вона з’явилася насправді, я її застрелив.