Януш Корчак - Мацюсеві пригоди

– Фелеку, Фелеку! – раптово долинуло здалеку.

До них прямував височезний парубійко, теж доброволець, але вже в шинелі – справжній солдат.

– Я чекав тебе тут. Наші вже на вокзалі, через годину посадка. Скоріше!

«Ще скоріше!» – подумав король Мацюсь.

– А це що за ляля з тобою? – спитав здоровань, показуючи на Мацюся.

– Та, бачиш, я потім тобі скажу. Це довга історія, треба було його взяти.

– Щось я сумніваюсь. Якби не я, тебе самого б не взяли. А ти ще й з цуценям.

– Не розпускай губи, – сердито відказав Фелек. – Завдяки йому в мене є ціла пляшка коньяку, – додав він пошепки, щоб не почув Мацюсь.

– Дай покуштувати.

– Це я ще подумаю.

Довго йшли мовчки троє добровольців. Найстарший був сердитий, що Фелек його не послухав, Фелек – заклопотаний, що вскочив у таку халепу, а Мацюсь – ображений, такий смертельно ображений, що, коли б не змушений був мовчати, відповів би цьому негіднику так, як відповідають на образу королі.

– Слухай, Фелеку, – раптом зупинився провожатий, – якщо ти не віддаси мені коньяк, то йди сам. Я тобі влаштував місце, і ти обіцяв слухатись. Що ж буде далі, коли ти вже зараз починаєш комизитись.

Виникла сварка, і, можливо, дійшло б до бійки, та раптом вибухнув ящик з ракетами, мабуть, хтось його підпалив. Понесли з переляку двоє артилерійських коней. Зчинилося сум’яття, чийсь зойк різонув повітря, ще мить метушні – і їхній провожатий з розбитою ногою лежить у калюжі крові.

Фелек і Мацюсь розгубилися. Що робити? Вони були, звісно, готові на смерть, на рани й кров, але – в бою, у полі, і… трохи згодом.

– Чого це тут діти вештаються, що це за порядок? – гримнув хтось, певно, лікар, відштовхуючи їх убік. – Так я й знав: доброволець. Сидіти б тобі дома, соску ссати, шмаркач, – бубонів він, розрізаючи холошу пораненого ножицями, вийнятими з рюкзака.

– Томеку, тікаймо! – крикнув нараз Фелек, помітивши здалеку двох польових поліцаїв, що крокували біля ношей, на які санітари мали покласти нещасного добровольця.

– Ми кинемо його? – спитав несміло Мацюсь.

– А що ж? Заберуть у шпиталь. Вже йому не воювати.

Хлопці сховалися в тіні намету. За хвилину те місце, де лежав їхній приятель, знелюдніло, лишилися тільки чобіт, шинеля, яку скинули санітари, кладучи пораненого на ноші, та ще кров, змішана з багном.

– Шинеля згодиться, – сказав Фелек. – Віддам, коли одужає, – додав він на своє виправдання. – Ходім на вокзал, і так уже згаяли десять хвилин.

У загоні саме робили переклик, коли Фелек і Мацюсь насилу протовпились на перон.

– Не розходитись! – наказав молодий поручик. – Зараз я повернусь.

Фелек розказав солдатам про нещастя з добровольцем і не без тривоги представив їм Мацюся.

– А що поручик скаже? – стурбувався Мацюсь.

– Поручик викине тебе з вагона на першій же станції. Про цього хлопця сказали, і то він кривився.

– Гей, вояко, скільки тобі років?

– Десять.

– Нічого не вийде. Хоче – хай лізе у вагон, але однак поручик його викине. Ще й нам перепаде на горіхи.

– Якщо мене поручик викине з вагона, я пішки піду, – крикнув обурений Мацюсь.

Його давили сльози. Він, король, якому слід виїжджати з своєї столиці на білому коні на чолі війська, під вигуки жителів, що засипають його квітами з вікон, – тепер тікає крадькома, наче злодій, бо хоче виконати свій священний обов’язок і захистити державу та підвладних, – а його ще й ображають…

Коньяк і лосось швидко прояснили обличчя солдатів.

– Королівський коньяк, королівський лосось, – хвалили вони.

Не без радості дивився Мацюсь, як солдати допивали коньяк його вихователя.

– Ну, братику, перехили й ти чарчину; подивимось, чи вмієш воювати.

Нарешті Мацюсь п’є те, що завжди пили королі.

– Геть риб’ячий жир! – вигукнув він.

– Хе-хе, та ти революціонер, – озвався молодий капрал. – Не задоволений режимом? Чи не режимом короля Мацюся? Будь обережний, синку. За одне таке «геть» можна дістати кулю в лоб.

– Режим короля Мацюся не суворий, – живо заперечив Мацюсь.

– Малий ще, невідомо, що з нього виросте.

Мацюсь хотів ще щось сказати, але Фелек спритно перевів розмову на іншу тему.

– Так от я й кажу. Йдемо ми втрьох, а тут як бабахне, я думав – бомба з літака. А це тільки ящик з ракетами. Потім аж зірки посипалися з неба!

– А на біса їм ракети на війні?

– Щоб освітлювати дорогу, коли нема рефлекторів.

– А там поруч стояла важка артилерія. Коні перелякалися і – на нас. Ми обоє вбік, а той не встиг.