Януш Корчак - Мацюсеві пригоди

– І що, дуже його поранило?

– Крові було багато. Його тут же забрали.

– От вона, війна, – зітхнув хтось. – Є там у вас іще коньяк? Що ж це паровоза не видно?

Саме тієї миті подали ещелон. Колотнеча, біганина, метушня.

– Нікому не сідати! – крикнув, підбігаючи, поручик.

Але голос його потонув у загальному галасі.

Мацюся й Фелека солдати кинули у вагон, мов два пакунки. Десь поблизу іржали коні, не бажаючи заходити у вагон, хтось мав причепити чи відчепити якісь вагони, ещелон подався вперед – щось стукнуло – знову покотився назад. Хтось увійшов у вагон з ліхтариком, почав називати прізвища. Потому солдати побігли з казанками по суп.

Мацюсь нібито бачив і чув усе, але очі йому склеплювалися. Коли поїзд справді-таки рушив – Мацюсь не знав. Він прокинувся під розмірений стукіт коліс об рейки й зрозумів, що поїзд уже мчить.

«Їду», – подумав король Мацюсь і знову заснув.

Ещелон складався з тридцяти товарних вагонів для солдатів, кількох відкритих платформ з візками й кулеметами та одного пасажирського вагона, в якому їхали офіцери.

Прокинувся Мацюсь геть змучений і хворий. Боліли здерта рука, спина й очі. Долоні були брудні й липкі, все тіло страшенно свербіло.

– Вставайте, раки, бо суп захолоне.

Не звиклий до солдатської їжі, Мацюсь ледве проковтнув кілька ложок.

– Їж, брате, бо нічого іншого не дадуть, – умовляв його Фелек, але даремно.

– В мене болить голова.

– Слухай, Томеку, тільки не здумай хворіти, – прошепотів стурбований товариш. – На війні дозволяється бути пораненим, але не хворим.

І Фелек раптом почав чухатися.

– Правду казав старий, – зауважив він. – Уже паразити насіли. А тебе не кусають?

– Хто? – запитав Мацюсь.

– Хто? Блохи. А може, й щось гірше. Старий мені казав, наче на війні менш дошкуляють кулі, ніж оця звірина.

Мацюсь згадав історію нещасного королівського лакея й подумав: «Цікаво, який вигляд у паразита, що так розгнівив тоді короля?» Але довго роздумувати не було часу, бо капрал зненацька гукнув:

– Ховайтеся, поручик іде!

Фелека й Мацюся штовхнули в куток вагона й накрили шинелями.

Згодом перевірили їхній одяг, і з’ясувалося, що й тому й тому чогось бракує. Але у вагоні був один солдат-кравець, закоханий у своє ремесло, який знічев’я заходився перешивати для добровольців солдатську форму. Гірше було з чобітьми.

– Слухайте, хлопці, ви справді думаєте воювати?

– Для того ж і їдемо.

– Воно то так, але походи дуже важкі. Чоботи для солдата – це перша річ після карабіна. Доки ноги здорові, ти воїн, а як натер їх – каліка. Пропав. Ні за цапову душу.

Так собі перемовляючись, солдати їхали далі. Зупинки були тривалі. То їх затримували на станціях по годині або й більше, то заганяли на запасну колію, щоб пропустити важливіші ещелони, то знову повертали на попередні станції, то затримували за кілька верст від вокзалу, бо шлях був забитий.

Солдати співали, в сусідньому вагоні хтось грав на гармошці. На привалах навіть танцювали. Проте для Мацюся й Фелека час тягнувся особливо довго – адже їх не випускали з вагона.

– Не виходьте, поручик побачить.

Мацюсь відчував таку втому, наче пережив не один, а п’ять великих боїв. Хотів заснути і не міг: свербіло тіло; хотів вийти – не можна; а в вагоні було страх як душно.

– А знаєте, чого ми так довго стоїмо? – прийшов з новиною один солдат, веселий, жвавий, який весь час десь крутився й щоразу з’являвся із свіжими звістками.

– Ну, чого? Мабуть, ворог висадив міст у повітря або колію ушкоджено?

– Ні, наші добре стережуть мости.

– Тоді вугілля бракує, бо на залізниці не передбачали запасів для стількох поїздів.

– Може, який шпигун зіпсував паровоз?

– Ні, не тому. Весь транспорт затримано через те, що буде проїжджати королівський поїзд.

– А хто ж, хай йому чорт, буде в ньому їхати? Чи не король Мацюсь?

– Його ще там бракувало!

– Бракувало чи не бракувало, а він король – і край.

– Королі тепер на війну не їздять.

– Інші, можливо, не їздять, а Мацюсь міг би поїхати, – втрутився раптом Мацюсь, хоч Фелек і смикав його за хламиду.

– Всі королі однакові. Раніше, може, було інакше.

– Хіба ми знаємо, як було раніше? Може, королі так само лежали під периною, як і тепер. А люди не пам’ятають, то й брешуть.

– Нащо їм брехати?

– Ну, скажіть, скількох королів убито на війні, а скількох солдатів?

– Отакої… король один, а солдатів багато.

– А тобі що, мало одного? І з одним лиха наберешся.