Льюїс Керролл - Аліса в Задзеркаллі

– Ні, дякую, – відповіла Аліса. – Мені й одного трохи не виявилося забагато.

– Спрагу вгамовано, я сподіваюсь? – спитала Королева.

Аліса не знала, що на це відповісти, та, на щастя, Королева не чекала на відповідь, а продовжила:

– Наприкніці ТРЬОХ ярдів я повторю свої інструкції… раптом ти їх забула. Наприкінці ЧОТИРЬОХ я попрощаюся. А наприкінці П’ЯТЬОХ я піду!

На цей момент Королева застромила в землю всі кілочки, які мала, й Аліса з цікавістю дивилася, як та повернулася до дерева, а потім повільно пішла уздовж рядка.

Біля двоярдового кілка Королева повернулася і сказала:

– Як ти знаєш, Пішак проходить два квадрати за перший хід. Тому ти ДУЖЕ швидко проминеш Третій Квадрат… думаю, залізницею… і не встигнеш оком змигнути, як опинишся у Четвертому Квадраті. Що ж, цей квадрат належить Женчичку та Бренчичку… в П’ятому Квадраті майже сама лишень вода… Шостий займає Бовтун-Товстун… Але ти не робиш зауважень?

– Я… я не знала, що маю робити зауваження… донині, – затинаючись, пролепетала Аліса.

– Ти б МАЛА зауважити: «Це напрочуд мило з вашого боку – розповісти мені все це…» Ну то гаразд, будемо вважати, що це сказано… Сьомий Квадрат весь укритий лісом… втім, один із Лицарів покаже тобі дорогу… А у Восьмому ми обидві будемо Королевами й будемо бенкетувати та веселитися!

Аліса скочила і зробила реверанс, а тоді сіла знову.

Біля наступного кілка Королева знову повернулася. Цього разу вона сказала:

– Говори французькою, якщо не можеш подумати про річ англійською… розвертай носки назовні при ході… і не забувай, хто ти є!

Зараз вона не дочекалася, поки Аліса зробить реверанс, а швидко пішла до наступного кілка, де повернулася лише на мить, щоб сказати: «Бувай», – і поквапилася до останнього кілочка.

Як це сталося, Аліса так і не зрозуміла, але коли Королева підійшла до останнього кілка, вона зникла. Чи то вона розчинилася в повітрі, чи прудко побігла до лісу («А вона може бігати ДУЖЕ прудко!» – подумала Аліса), гадати було марно, але вона справді зникла, й дівчинці згадалося, що вона тепер Пішак і що скоро і їй буде час вирушати.

Звісно, найперше належало докладно оглянути місцину, якою доведеться мандрувати. «Дуже схоже на урок географії, – подумала Аліса, зводячись навшпиньки в надії побачити хоч трохи далі. – Великі річки – їх немає. Великі гори – я стою на єдиній наявній, але сумніваюся, щоб у неї було ім’я. Великі міста… о, а що ОТО за істоти, які збирають мед унизу? Вони не можуть бути бджолами… ніхто ще, погодьтеся, не помічав бджолу на відстані в милю…» І якийсь час Аліса стояла мовчки, дивлячись на одну з істот, що метушилася понад квітами, занурюючи в них свій хоботок. «Збирає пилок, ніби вона звичайна бджола», – подумала Аліса.

Втім, це було будь-що, тільки не звичайна бджола. Насправді це був слон, як невдовзі виявила Аліса, хоча від цієї думки їй спершу геть забило памороки.

«Що ж за величезні квіти мають там бути! – сяйнула їй наступна думка. – Щось на зразок хатинок, із яких зняли дахи й приробили стеблини. А яку кількість меду мусять вони давати! Думаю, зараз я спущусь униз і… ні, ПОКИ не спущусь, – продовжила вона, шукаючи пристойне виправдання для своєї раптової нерішучості. – Певно, не варто йти поміж них, не прихопивши гарненьку довгу галузку, аби їх відганяти… А як весело буде, коли мене запитають, чи сподобалася мені моя прогулянка. Я тоді скажу: “О, вона мене чимало потішила, – тут Аліса стріпнула головою на свій улюблений манер, – от тільки в повітрі висіла пилюга, було дуже спекотно й так докучали слони!”»

– Думаю, я спущуся іншою дорогою, – сказала вона після паузи, – і, може, навідаю слонів трохи пізніше. Крім того, мені дуже кортить потрапити до Третього Квадрата!

З цією відмовкою вона збігла з пагорба й перестрибнула через перший із шести маленьких потічків.

– Квитки, будь ласка, – сказав Провідник, засуваючи голову крізь вікно.

Наступної ж миті всі витягли квитки: вони були розміром із самих пасажирів і трохи не переповнили вагон.

– Нумо, нумо! Покажи свій квиток, дитино! – продовжив Провідник, люто зиркаючи на Алісу. І сила-силенна голосів дружно сказала («Наче хоровий приспів у пісні», – подумалося Алісі):

– Не змушуй його чекати, дитино! О, його час коштує тисячу фунтів за хвильку!

– Боюся, у мене немає квитка, – зляканим тоном мовила Аліса, – там, звідки я з’явилася, не було каси.