Льюїс Керролл - Аліса в Задзеркаллі

Кілька хвилин Аліса стояла мовчки, озираючи краєвид, – і прецікавий краєвид, треба сказати. Поперек місцини від краю до краю бігли маленькі струмочки, а земля між ними була розкреслена на квадрати низенькими зеленими живоплотами, що тяглися від струмка до струмка.

– Присягаюся, земля розділена, як величезна шахова дошка! – сказала врешті Аліса. – Тут би мали бути люди, які рухаються туди-сюди… І вони справді є! – втішено додала дівчинка, і серце її забилося швидше від захвату, коли вона продовжила: – Тут триває грандіозна гра в шахи… на цілий світ… якщо ЦЕ взагалі світ, зрештою. О, як це весело! Як би я ХОТІЛА бути однією з них! Я би погодилася навіть бути Пішаком, тільки б мені дозволили приєднатися… хоча, звісно, бути Королевою мені б СПОДОБАЛОСЯ більше.

З цими словами Аліса трохи знічено подивилася на справжню Королеву, але її співбесідниця тільки приязно посміхнулася та сказала:

– Це легко влаштувати. Ти можеш бути Пішаком Білої Королеви, якщо хочеш, бо Лілі ще занадто мала, щоб грати. Зараз ти починаєш із Другого Квадрата, а коли дійдеш до Восьмого – станеш Королевою…

Саме цієї миті вони чомусь почали бігти.

Аліса так ніколи й не змогла зрозуміти, обмірковуючи все це пізніше, чого ж вони зірвалися з місця: все, що вона пам’ятала, так це те, що вони бігли рука об руку, й Королева мчала так швидко, що Аліса ледве спромагалася не відставати. Але Королева однаково продовжувала скрикувати: «Хутчіш! Хутчіш!», проте Аліса відчувала, що вже НЕ МОЖЕ бігти швидше, хоч у неї й не вистачало сил про це сказати.

Найбільше дивувало те, що дерева й інші речі довкола них взагалі не змінювали своїх місць: як би швидко вони не гнали, нічого не проминало повз. «Цікаво, чи всі ці речі рухаються разом з нами?» – подумала бідолашна спантеличена Аліса. Королева ніби прочитала її думки, бо прокричала:

– Хутчіш! Не намагайся говорити!

Не те щоб в Аліси було на думці ГОВОРИТИ. Вона почувалася так, ніби не зможе говорити вже ніколи, – так сильно вона засапалася. Але Королева все одно кричала: «Хутчіш! Хутчіш!» – і тягла її вперед.

– Ми вже хоч наближаємося? – спромоглася видихнути Аліса.

– Наближаємося! – повторила Королева. – Та ми пробігли повз іще десять хвилин тому! Хутчіш!

І вони якийсь час бігли мовчки, тільки вітер свистів в Алісиних вухах, як їй здавалося, трохи не здуваючи волосся з її голови.

– Зараз! Зараз! – кричала Королева. – Хутчіш! Хутчіш!

І вони помчали так стрімко, що зрештою почало здаватися, ніби вони несуться крізь повітря, ледве торкаючи ногами землю, аж поки раптом, у ту мить, коли дівчинка вже майже позбулася сил, вони зупинилися, й Аліса виявила, що сидить на землі, засапана та очманіла.

Королева прихилила її до дерева і сказала турботливим тоном:

– Тепер можеш трохи відпочити.

Аліса роззирнулася довкіл, чимало здивована:

– Ой, здається, ми весь час так і були під цим деревом! Усе так само, як і раніше!

– Звісно, так само, – сказала Королева, – а як би воно мало бути?

– Ну, в НАШИХ краях, – пояснила Аліса, все ще трохи сапаючи, – ти зазвичай потрапляєш у якесь інше місце… якщо швидко біжиш протягом довгого часу, як ми й робили.

– Які повільні у вас краї! – здивувалася Королева. – Що ж, ТУТ, як бачиш, ТОБІ доводиться бігти з усієї сили, щоб тільки залишитися на місці. Якщо ж ти хочеш потрапити деінде, то треба бігти ще вдвічі швидше.

– Я б не стала пробувати, якщо ваша ласка! – сказала Аліса. – Мене і тут усе влаштовує… от тільки МЕНІ дуже спекотно, ще й мучить спрага!

– Я знаю, що б ТОБІ припало до смаку! – доброзичливо мовила Королева і дістала з кишені маленьку коробочку. – Скуштуєш печива?

Аліса подумала, що буде неввічливо сказати: «Ні», хоча це було зовсім не те, чого їй хотілося. Тож вона взяла печиво і прожувала його якнайстаранніше: печиво було ДУЖЕ сухе, й Аліса подумала, що ніколи в усьому своєму житті не була така близька до того, щоб удавитися на смерть.

– Поки ти освіжаєшся, – сказала Королева, – я познімаю мірки.

І вона витягла з кишені стрічку, розділену на дюйми, та почала міряти землю й забивати невеличкі кілки там і тут.

– Наприкінці двох ярдів, – сказала вона, забиваючи кілка, щоб позначити відстань, – я видам тобі інструкції… хочеш іще печива?