Элвин Уайт - Сурма лебедя

— Так то воно так, — відгукнувся Сем. — Але ж декотрі тварини таки люблять придбавати речі, дарма що нічого за них не платять.

— Як, наприклад? — запитав Пташиний Начальник.

— Як, наприклад, пацюк, — сказав Сем. — Пацюк спочатку вигребе собі якусь оселю, але потім він туди чого тільки не поназносить — брелоків та всякого блискучого дріб’язку. Всього невеличкого, що тільки йому сподобається.

— Твоя правда! — визнав Пташиний Бос. — Абсолютно точні дані, Семе! Здається, ти багато знаєш про тварин?

— Я люблю тварин! — признався хлопець. — Люблю спостерігати їхнє життя.

— Ну тоді ходи зі мною! Та ми разом і обстежимо зоосад, — запропонував Пташиний Начальник, підводячись зі свого крісла. — На сьогодні я вже досить напрацювався. Покажу тобі зоосад!

І вдвох вони й подалися в ті мандри.

Ту ніч Сем переночував, з особливого дозволу Пташиного Начальника, у його кабінеті. Хлопець розгорнув свого спальника на підлозі й заліз у нього. Треба було не проспати ранкового рейсу до Монтани. А Семова голова йшла обертом від усього, чого він набачився в зоосаді. Що тут робити? І він, перш ніж вимкнути світло, дістав свого записника із заплечника та й написав чималого вірша. Ось що йому написалося:

Дописавши свого вірша, Сем лишив його на письмовому столі Пташиного Начальника.

А рано вранці, задовго до того як працівники зоосаду поприбували на свої робочі місця, Сем на літаку покинув Філадельфію. Хлопця до летовища супроводжували двоє лебедів: Луї і Серена. Вони хотіли помахати йому крильми на прощання. А ще вони надумали, з цієї нагоди, й собі негайно покинути Філадельфію та й повернутися до рідної Монтани. Коли працівники летовища вгледіли двох великих білих птахів на злітній смузі, зчинилася жахливо-перелякана метушня. Диспетчери з контрольної вежі надіслали застережні повідомлення пілотам бортів, що прямували до Філадельфійського аеропорту. Працівники наземних служб юрбами висипали з будівель і з галасом кинулися до Луї й Серени, щоб прогнати їх геть. Сем якраз сидів під вікном у своєму літаку й спостерігав усю ту шамотню.

Тут Луї ухопив свою сурму.

«Геть летимо, — заграв він, — у дику ту блакить!»

Ті суремні гуки пролунали на все летовище й всіх-усіх налякали. «Ку-гуу! Ку-гуу!» — просурмив Луї. Тоді облишив інструмент і почав свій розгін по злітній смузі, а слідом за ним помчала й Серена. І саме тоді злетів, якраз супроти вітру, й Семів літак. Двоє лебедів полетіли поруч літака. Вони здійнялися у повітря швидше за літак і встигли набрати чималу швидкість. Сем махав їм рукою у вікно. Медаль Луї за врятоване життя яскраво виблискувала у промінні ранкового сонця. Літак здіймався дедалі вище. Десь так само швидко набирали висоту й Луї із Сереною.

«До побачення, Філадельфіє! — подумки попрощався Луї. — До побачення, Пташине озеро! До побачення, нічний клубе!»

Та ось літак, набравши ще більшої швидкості, почав переганяти двох лебедів. Лебедине подружжя все більше відставало. Ще якусь хвильку прямували й вони на захід, слідом за Семовим літаком. А тоді Луї дав знак Серені, що ось зараз він змінить курс. Крен, віраж ліворуч — і вже він узяв напрям на південь. «Полетимо додому південним шляхом, не поспішаючи, щоб більше надивитись!» — подумки мовив сам собі.