Элвин Уайт - Сурма лебедя

Тепер Луї годилося належно все обдумати. За п’ять хвилин він узяв свою дощечку.

«Дуже добре, — написав він. — Ми домовилися!»

Тоді він узяв сурму й заграв: «І восени, і навесні я скрізь складатиму пісні…»

Всі птахи, що були на плесі, зупинилися, заслухались. Доглядачі покидали свою роботу, хто там чим займався, й собі заслухались. Заслухався і Сем. Пташиний Начальник у своєму кабінеті в Пташиному будинку поклав олівця на стільницю, відкинувся у своєму кріслі й теж заслухався. І поки лунала сурма Луї, цілий світ здавався кращим, яскравішим, дикішим, вільнішим, щасливішим і замріянішим.

— Гарна мелодія! — похвалив Сем. — І як називається цей твір?

«Ну, просто маленька дещиця, яку я сам склав!» — відписав Луї на своїй дощечці.

У житті чи не кожної людини трапляється така подія, що змінює все її життя. Так і день, коли Сем Бівер побував у Філадельфійському зоосаді, став поворотним моментом у його житті. Доти хлопець ніяк не міг визначитися, ким він хотів би стати, коли виросте. А тієї самої хвилини, коли він уздрів зоосад, усі його сумніви де й поділися. Тепер він переконався: хоче працювати в зоосаді! Сем любив кожнісіньку живу істоту, а зоосад — то ж величезне зібрання живих істот! Він-бо прихищає всяке живе створіння, котре чи повзає, чи скрадається, чи стрибає, чи бігає, чи літає, а чи просто переховується.

Семові так-то закортіло всіх-усіх їх зразу перебачити! Але спочатку треба було розв’язати проблему Луї: хлопець мав урятувати лебідку Серену від скалічення й ув’язнення. Тож він підхопив свої речі: заплечник та спальник — і подався до Пташиного будинку, а там увійшов до кабінету Пташиного Начальника. Випростаний, ішов він мов по струнці — от ніби простував по звіриній стежці в лісі. Начальникові сподобався Семів вигляд, а ще той відзначив подумки, що прибулець трохи схожий на індіанця.

— Отже, ти — Сем Бівер, — сказав Начальник, коли Сем підійшов до його стола. — І яка ж мета твого прибуття?

— Захистити свободу, — відповів Сем. — Почув я, що ви маєте намір відщипнути кінчик крила одній лебедиці. Я прийшов попросити вас: не робіть цього!

Сем сів, і вони двоє проговорили цілу годину. Хлопець запевнив Пташиного Начальника, що Луї — його, Сема, давній друг. Розповів, як він майже три роки тому натрапив у Канаді на лебедине гніздо; як Луї прийшов на світ зовсім безголосий; як Луї ходив до школи в Монтані, де навчився читати й писати; як батько Луї, старий лебідь, украв сурму в музичній крамниці… а ще розказав про табір «Кукускус» і про Човнів-Лебедів у Бостоні.

Пташиний Бос слухав хлопця дуже уважно, хоч і не певен був, чи варто вірити бодай одному слову з усієї тієї дивної оповіді.

Потім Сем виклав свою пропозицію: дозволити Серені вільно покинути зоосад, не примушуючи її до життя у неволі. Й додав, що це обернулося б вигодою для зоосаду, бо щоразу, коли їм тут потрібен буде молодий лебідь-сурмач, Луї віддасть їм котресь зі своїх лебедят. Пташиний Начальник був просто зачарований.

— І ти хочеш сказати, що їхав-летів сюди, з Монтани до самої Філадельфії, аби тільки виручити якогось птаха?

— Так, сер, — відповів Сем. — Я хоч куди подамся, аби виручити птаха. До того ж Луї — це особливий випадок. І він мій давній друг. Ми з ним разом ходили до однієї школи. Ви ж погодитеся зі мною: Луї — неабиякий птах!

— Що правда, то правда, — погодився Пташиний Начальник. — Його концерти по недільних надвечір’ях збирають більше відвідувачів до зоосаду, ніж будь-коли й будь-що інше. Мали ми горилу, на ім’я Бамбу. А тепер його немає, помер. Бамбу був великий, але Луї збирає ще більші юрби, ніж збирав колись Бамбу. Так, ми маємо морських левів, що збирають великі юрби, але нічого такого, що могло б дорівнятися до Луї, коли він грає на тому своєму горні по недільних надвечірках. Люди просто шаленіють. Та й для тварин музика є добро — вона заспокоює їх, і вони забувають прикрощі дня. І мені бракуватиме Луї, коли він полетить від нас. Весь зоосад страшенно тужитиме за ним. Хотів би я, щоб він лишився, а разом із ним була б і його наречена, — це було б просто чудово!

— Луї затужить у неволі — й помре, — відказав Сем. — Він не може без диких місцин — без озерець, боліт, осоки, рогози, косиків-червонокрильців навесні, жаб’ячих концертів, пугукання сича вночі… Луї іде за своєю мрією. Ми всі повинні йти за своєю мрією. Будьте ласкаві, сер! Відпустіть Серену! Будьте ласкаві: не обтинайте їй крила!