Джессика Джордж: Сонце і місяць, сніг і лід

— Ну що? — сердито запитала мама, яка грілася біля вогню.

— Я знайшла коричневого оленя, — сказала дівчинка, знімаючи з себе красиву свитку та віддаючи її Гансові Пітеру.

— Від коричневого оленя нам користі мало, — пробурчала мама. — У нашому хліві вдосталь коричневих оленів. Хіба ти не знала? — з тими словами вона знову повернулася до казана з юшкою.

Ганс Пітер узяв свитку та допоміг дівчинці роззутися. Вона торкнулася його плеча, а коли він підвів очі вгору, кивнула головою на драбину, що вела на горище.

Він з розумінням кивнув.

— Допоможеш мені занести усе це до скрині? — запитав він у дівчинки так, щоб мама їх почула.

Дівчинка взяла правий чобіт, він — лівий, і вони удвох піднялися на горище. Щоб не відкривати свою заморську скриню, поки дівчинка була тут, Ганс Пітер опустив чобіт на підлогу й сів на ляду скрині. Сестра поставила його правий чобіт поряд із лівим. Тоді й собі сіла на краєчок лежака, щоб можна було говорити з братом пошепки.

— Аскель бачив мене у цьому одязі, — сказала вона, почуваючись осоромленою, так, немов зрадила чиюсь таємницю. — Він цікавився твоєю скринею і тим, що в ній лежить.

— Він і раніше мене цим діймав, особливо, коли я тільки-но повернувся, — сказав Ганс Пітер, хитаючи головою. — Ну що ж, схоже, мене чекає ще одна хвиля надокучань, — він поглянув на її засмучене обличчя й усміхнувся. — Не хвилюйся, моє дівчатко. Аскель — наполегливий, однак я теж впертюх. Він не знайде більше, ніж я йому дозволю, — Ганс Пітер швидко потер руки, немов хотів струсити цю розмову геть. — раще поговоримо про білого оленя. Напевне, тобі таки не вдалося його помітити, чи не так?

Спершу дівчинка хотіла розповісти йому ту саму байку, котру розповіла Аскелю та матері, однак її вираз обличчя був занадто красномовним. Та й не могла вона брехати Гансові Пітерові, адже він завжди був дуже добрий до неї і саме він дав їй ці чудові чоботи та свитку.

— Ти таки його бачила, — видихнув Ганс Пітер. — Він справді був такий величний?

— Так, — підтвердила вона, засовавшись на лежаку при самій згадці про нього.

— Наскільки близько тобі вдалося підійти?

— Дуже близько, — вона стиха засміялася. — Дуже.

Він подивився на неї зачудованим поглядом:

— Тобі вдалося піймати білого оленя?

— Ожинові кущі зробили це за мене, — прошепотіла вона, нахиляючись до брата. — Мені стало дуже шкода оленя, тому я його звільнила. В той момент мені було байдуже, білий він чи коричневий. І тому він… — дівчинка спинилася на півслові. Білий олень виконав її прохання, можливо, не те, про яке прохала його спочатку, але все одно його подарунок був безцінний.

— Він виконав твоє бажання? — Ганс Пітер чекав, що вона кивне головою на знак згоди. — Я впевнений, що ти не просила його ні про новий будинок, ні про те, щоб вечеря більше ніколи не пригорала, — сказав він і засміявся.

Дівчинка заплющила очі, почуваючи себе незграбою. Звісно ж, треба було попросити новий будинок! Або казан юшки, котрий ніколи не спорожніє. Або мішок золота.

— А він таки пропонував мені розкішний посаг, — пробурмотіла дівчинка.

— Але ж ти його не взяла. Ти занадто мудра, щоб так вчинити, — сказав він, плескаючи сестру по руці. — Твоя мудрість не дозволила б тобі прийняти подарунок для невдячних, що прагнуть жити у золотому палаці.

— Треба було б…

— А от і ні, — запевнив він її. — Будь ласка, скажи мені, ти попросила щось для себе?

— Так, — вона почервоніла й опустила голову.

— Що саме, якщо не секрет?

— Ім’я.

Запанувала тиша. Якийсь час брат із сестрою сиділи поруч, не ворушачись. Згодом Ганс Пітер випустив її долоньку зі своєї і міцно обійняв сестру.

— О, моє маленьке дівчатко, — врешті промовив він. — Це неоціненний скарб для тебе, безіменної.

— Хочеш… Хочеш його почути? — завагалася дівчинка. Вона навіть не замислилася, як дивно буде після стількох років безіменності сказати своїм батькам, що у неї є ім’я. А якщо вони запитають, звідки воно у неї? То було чудове ім’я, однак будь-хто, хто б його почув, одразу здогадався б, що воно нетутешнє.

— Ні, — прошепотів Ганс Пітер. — Бережи його; бережи його глибоко в серці. Є краї, де бути безіменним — це щастя, це рятунок, — його погляд линув кудись удалечінь, проникаючи крізь стіни хатинки.

Побачивши спохмурніле обличчя брата, дівчинка аж зіщулилася:

— Але навіщо мені ім’я, якщо ніхто його не знатиме? — прошепотіла вона.

— Настане день, і твоє ім’я тобі знадобиться, — сказав він їй. — А до тих пір буде краще, якщо усі кликатимуть тебе дівчинкою.