Джессика Джордж - Сонце і місяць, сніг і лід

Вона благально простягла свої руки до оленя.

— Я нічим не можу зарадити, — сказав олень і затремтів. Краплини крові впали на білий сніг біля їхніх ніг. — Якщо те, що написано на цій свитці, — правда, я безсилий супроти того, що сталося із твоїм братом.

Дівчинка зайшлася гірким плачем. Невже Ганса Пітера прокляли? Якщо так, тоді ніхто й ніколи не зможе його врятувати. Він назавжди залишиться тут: своїм докірливим поглядом його цькуватиме матір, а злі сили щохвилі чатуватимуть на нього. Вона опустилася на коліна.

— Ну-ну, маленька, — лагідно мовив олень і легенько торкнувся її плеча своїми м’якими губами. — Напевне, є щось таке, чого б ти хотіла для себе? Гарну сукню? Посаг? Зазвичай молоді дівчата просять мене саме про це. Хочеш вродливого нареченого?

Дівчинка ледь чутно засміялася і витерла сльози.

— Мабуть, мені не потрібен посаг. Та й сумніваюся я, що знайдеться такий наречений, якого вистачить на довгі залицяння, — сказала вона оленю. — Я — небажана четверта донька. У мене навіть імені немає.

— Тоді я дам тобі ім’я, — сказав їй білий олень. — Така щедра істота, як ти, повинна мати своє власне ім’я. Інакше злі тролі можуть тебе викрасти і використати твої надзвичайні сили для темної магії.

Олень нахилив свою оксамитову морду близько- близько до вуха дівчинки і подарував їй ім’я мовою величних лісових та гірських звірів, і морів, і рівнин, і спеки пустель, тією правдивою мовою, яку розуміє усе живе.

Дівчинка, яка відтепер могла берегти у серці своє справжнє ім’я, звела на білого оленя сповнений вдячності сяючий погляд.

— Дякую! Дякую тобі! Величезне дякую тобі!

Раптом вона почула крики людей та гавкіт собак, що долинав з іншого боку пагорба. Схоже, вони були зовсім поруч.

— Поквапся, — сказала вона білому оленю.

Величний звір опустив голову і притис свій чорний ніс до її чола, а тоді обернувся і зник у темряві. Дівчинка так і залишилася стояти навколішки біля потічка. Саме там знайшли її мисливці на білого оленя.

— Дівчинко, що ти тут робиш? — Аскелядан вхопив сестру за руку і підвів з колін. — Ти не бачила, куди побіг білий олень?

Вона закліпала очима, швидко метикуючи, що відповісти. У цей час інші мисливці теж наблизилися до потічка і спрямували свої факели вгору. Деякі чоловіки навіть були озброєні списами. Так, наче думали, що краще вже поранити або вбити оленя, аніж дозволити йому втекти.

— Що ти верзеш? — дівчинка оглянула пагорб своїм безневинним поглядом. — Аскелю, чого ти сюди прийшов? — вона глипнула на протоптану у снігу стежку, що зникала вдалині. — Я думала, ти шукаєш білого оленя.

— Ну так, дурне ти дівчисько! — закричав Аскель. — Ти його бачила?

— Ні. То був не білий олень, а звичайний, коричневий. Він заплутався в ожині, і я його звільнила, — вона висмикнула свою руку з міцної хватки брата. — Я думала, що він — один із наших. Але то виявився дикий олень. Він утік.

— Коричневий олень? — Аскель схилився, на його обличчі витанцьовувала тінь недовіри. — Я бачив його, коли був на вершині пагорба! Я можу заприсягтися, що бачив білого оленя!

— У нього на загривку було багато снігу, — мовила дівчинка.

— Ну от, Аскелю, ти дарма затіяв цей похід, — з огидою вигукнув один із чоловіків. Інші також нарікали. Кілька мисливців рушили в іншому напрямку, намагаючись вполювати здобич.

— Ух! — Аскель роздратовано обхопив обличчя руками, а тоді й собі почав нарікати. — Звісно, нам нізащо не знайти його у такій темряві, навіть якщо світитиме місяць, — фиркнув він і повернувся обличчям до сестри. — Тобі краще повернутися додому, дівчинко. Тут небезпечно, ти ж знаєш. — Раптом він помітив, у що вона була вбрана. Йому аж подих перехопило, а зіниці звузилися. — Звідки у тебе ця свитка? — Його власна накидка була зшита з різних шматків вовни та старих шкурок, до того ж латана-перелатана.

— Вона належить Гансові Пітеру, — мовила дівчинка, відступивши кілька кроків назад. Вона намагалася опинитися якнайдалі від нього та його жадібного погляду. — Ганс Пітер сказав, що я можу позичити її, але лише на сьогодні.

— То он що він ховав у тій своїй старій скрині! — вигукнув її брат, і обличчя його скривилося. — Цікаво, що ще він привіз із тої подорожі.

— Нічого твого, — відказала дівчинка, але Аскелядан уже її не слухав. Він дивився ніби крізь потічок, а на його обличчі з’явилася корислива посмішка… — Я йду додому, — сказала вона, однак відповіді брата так і не дочекалася, тому розвернулася і попрямувала уздовж потічка до підніжжя гори, де стояла їхня маленька хатка.