Джессика Джордж: Сонце і місяць, сніг і лід

— У-у-у се-селі, — видихнув він, — Єнс Пітерсон казав, що бачив…

— Що бачив? — Аскель визирнув із кутка, де саме до блиску натирав свої старі чоботи.

— Господи помилуй і врятуй мене від недоумкуватих дітей, — пробурмотіла Фріда собі під ніс і щільніше закуталася у стару потріпану хустку. А потім продовжила в’язати, не звертаючи на Ейнара жодної уваги.

— Б-б-б… — затинався Ейнар.

— Б-б-б, — передражнив брата Аскель і заходився знову чистити свої чоботи.

— Білого оленя, — врешті вимовив Ейнар, змусивши свою сім’ю завмерти від подиву.

Річ у тім, що історії про білого оленя були наскільки ж популярними, як і оповідки про третього сина. Ні для кого не було таємницею: якщо тобі пощастить знайти білого оленя — він тобі щось подарує. І то неабищо! Яких тільки дарів не отримували від нього люди: казкові посаги для бідних рибальських доньок, мішки із золотом, нові хати, чарівні горщики, по вінця наповнені стравами, яких лишень забажаєш, семимилеві чоботи, золоті кораблі… і це ще не всі чарівні подарунки.

Отож після тих слів усі зірвалися на рівні ноги та пороззявляли роти. Усі, крім Ганса Пітера. Він лишень похитав головою і продовжив різьбити. Перетнувши кімнату двома стрибками, Аскелядан схопив Ейнара за барки і добряче трусонув.

— Ти впевнений? Невже справді хтось побачив білого оленя?

Ейнар кивнув. Брат потрусив його вдруге:

— Де?

— Н-на сході, неподалік хутора Карла Генриксона. Біля трьох водоспадів.

Аскель відпустив брата і схопив свої свіжонапастовані чоботи. Взуваючись у них, він потягнувся по одну з латаних свиток, що висіли на гачках біля дверей. Тоді узяв лижі та дві довгі жердини.

— Мамо, не чекайте мене, — сказав він радісно і зник між сніговими заметами.

Інші діти, котрі до цього моменту не промовили жодного слова, і собі заходилися збиратися в дорогу. Фріда навіть бровою не повела, коли усі вони, окрім Ганса Пітера та дівчинки, поділили між собою лижі та теплий одяг і пішли до холодного лісу. Коли її останнє дитя зникло за дверима, вона невдоволено зиркнула на Ганса Пітера з дівчинкою.

— Отакої! Ваші брати й сестри готові на все, щоб принести своїй сім’ї добробут, а ви, я так бачу, ні, — дорікнула вона, а тоді нишком підійшла ближче до вогню і схопила ложку, якою Карла помішувала суп.

— Моя маленька сестричка ще надто юна для того, щоб гасати по лісі у пошуках променів місяця, — відказав Ганс Пітер. — До того ж безіменним дітям нічого блукати лісами.

— А що ти скажеш на своє виправдання, дорослий чолов’яго? Так і сидітимеш біля вогню, немов стара баба, і грітимеш свої ліниві кістки?

— Дівчинка ще надто юна, а я вже надто старий, — лагідно відповів Ганс Пітер. — Я шукав місячні промені у далеких краях на «Морському драконі» і завжди жалкуватиму про це.

Дівчинка переводила погляд із набурмосеної матері на сумовитого брата і не знала, що ж їй робити. Мабуть, могла б залишитися вдома. Якщо вірити Гансу Пітеру, вона була надто молода, щоб десь блукати такої холодної пори, до того ж уже вечоріло. Однак якби їй пощастило впіймати білого оленя, це було б так чудово — міркувала дівчинка. Адже тоді можна було б попросити його, щоб Ганс Пітер знову став щасливим.

— Я піду, — сказала вона і підвелася з теплої лавки.

Їй було трохи лячно, але вона подумала, що якщо зустріне тролів, назветься ім’ям своєї сестри Аніфрід.

— Що? — Ганс Пітер немов закляк. Він випустив з рук поліняку, котру саме різьбив, і взяв її рученя у свої долоні. — Моя маленька дівчинко, не варто цього робити.

— Зі мною все буде гаразд, — відказала вона, намагаючись зібратися з духом.

— У хаті не зосталося свиток, — зауважив Ганс Пітер.

— Я візьму плед, — відповіла дівчинка по хвилі роздумів.

Вона твердо вирішила знайти того оленя і повернути Гансові Пітерові його втрачене щастя, тому тепер ніщо не могло стати їй на заваді.

— Ти замерзнеш на бурульку, — сказала їй мама. — Якщо тобі так хотілося йти на пошуки оленя, треба було швидше рухатися, щоб узяти свитку. Ходи сюди! Помішуватимеш суп. Мені ще треба залатати панчохи.

— Ні, — дівчинка гордо розправила плечі. — Я знайду білого оленя.

— Тоді одягни мою свиту, — сказав Ганс Пітер і піднявся на горище. Було чутно, як він порпається у своїй подорожній скрині. Хлопець не часто її відкривав. Невдоволено заскрипіли завіси, не бажаючи зачиняти ляду скрині. Ганс Пітер спустився вниз драбиною, тримаючи в руках свитку та чоботи:

— Вони берегтимуть тебе від морозу та від усякого лиха.