Павло Бажов - Павло Бажов. Малахітова шкатулка

У неділю і взялися за це зранку. Три ями викопали — нічого не знайшли. Дідок Юхим нарікати почав:

— Наше щастя,— людям сміх.

Федунька знову провину на пугача кладе.

— Це він, банькатий, наше щастя обпугукав та обреготав! От би його ломакою!

У понеділок старателі прибігли з заводу. Бачать — свіжі ями коло самої хижки. Одразу збагнули, в чому справа. Сміються з старого:

— Редька редьку шукав...

Потім побачили, що в хижці пожежа починалася, стали їх лаяти обох. Федуньчин батько звіром на хлопчину накинувся, трохи не побив, та дідок Юхим заступився:

— Посоромився б на хлопця сваритися! Він і так у тебе боїться додому ходити. Задражнили та загризли хлопця. А яка ж його провина? Я, либонь, лишався,— з мене й питай, якщо в тебе шкода яка трапилась. Попіл, видно, з люльки висипав з жаром — от і зайнялося. Моя помилка — моя й відповідь.

Вичитав отак Федуньчиного батька, потім і каже хлопчикові, коли нікого з дорослих поблизу не було:

— Ех, Тюньшо, Тюньшо! Глузує з нас Поскакушка. Як удруге доведеться побачити, то їй в очі треба плюнути. Нехай людей з пуття не збиває та на посміховисько не виставляє!

Федунька своє торочить:

— Діду, вона не від зла. Пугач їй шкодить.

— Твоє діло,— каже Юхим,— а тільки я більше ям не копатиму. Побавився — і досить. Немолоді мої роки — за Поскакушкою стрибати.

Ну, розбурчався старий, а Федуньці все Поскакушки шкода.

— Ти, діду, не сердься на неї! Он вона яка весела та хороша. Щастя б нам відкрила, коли б не пугач.

Про пугача дідок Юхим промовчав, а на Поскакушку все бурчить:

— Ото ж вона щастя тобі відкрила! Хоч додому не йди!

Скільки не бурчить дідок Юхим, а Федунька своє:

— А як вона, діду, ловко танцює!

— Танцює вона ловко, та нам від цього ні жарко ні холодно, і дивитись не хочеться.

— А я б хоч зараз подивився! — зітхнув Федунька. Потім і питає: — А ти, дідуню, відвернешся? І подивитися тобі не любо?

— Як не любо? — проговорився дідок, та схаменувся й почав знову приструнчувати Федуньку: — Ох, і впертий-бо ти хлопчисько. Ох, і впертий! Що в голову залетіло, те й засіло! Будеш ото, як я,— весь вік бідувати, за щастям ганятися, а його, може, зовсім і нема.

— Як нема, коли я на власні очі бачив?

— Ну, як знаєш, а я тобі не попутник! Набігався. Ноги заболіли.

Посперечалися, а дружби вести не перестали. Дідок Юхим по роботі допомагав Федуньці, показував, а на дозвілля про всякі випадки розповідав. Вчив, значить, як жити треба. І найвеселіші в них ті дні були, коли вони вдвох на копальні лишались.

Зима загнала старателів по домівках. Порозпихав їх прикажчик до весни по роботах, куди довелось, а Федунька, як малолітній, дома лишився. Тільки йому дома не солодко. А тут нова біда прийшла: батька на заводі скалічило. У лікарняну казарму його віднесли. Ні живий ні мертвий лежить. Мачуха й зовсім ведмедихою стала — загризла Федуньку. Терпів він, терпів, та й каже:

— Піду, я мабуть, до діда Юхима жити.

А мачусі що?

— Хоч провались ти,— кричить,— до Поскакушки своєї!

Узув тут Федунька пімки, шубку-вітродуйку очкурцем міцніше затягнув. Хотів батькову шапку надіти, та мачуха не дала. Натягнув тоді свою, з якої давно виріс, і пішов.

На вулиці одразу хлопчаки налетіли, дражнити почали:

— Тюнька Поскакушка! Тюнька Поскакушка! Розкажи про дівчисько!

А Федунька йде собі своєю дорогою. Тільки й сказав:

— Нетями!

Хлоп'ятам чомусь соромно стало. Вони вже зовсім по-доброму питають:

— Куди це ти?

— До дідуся Юхима.

— А, до Золотої Редьки?

— Кому Редька, а мені дідусь.

— Адже далеко! Ще заблукаєш.

— Знаю, пак, дорогу.

— Ну, замерзнеш. Ач, холоднеча яка, а в тебе й рукавиць нема.

— Рукавиць нема, та руки є, і рукава не відпали. Засуну руки в рукави — тільки й діла. Не здогадалися!

Хлоп'ятам цікавим здалося, як Федунька розмовляє, вони й почали питати по-доброму:

— Тюньшо! Ти справді Поскакушку в огні бачив?

— І в огні бачив, і в диму бачив. Може, ще де побачу, та розповідати нема коли,— сказав Федунька та й пішов далі.

Дідок Юхим чи то в Косому Броді, чи то в Сіверній жив. На самому виїзді, кажуть, хатинка стояла. Ще перед віконцем сосна дуплиста росла. Далеченько все-таки, а пора холодна — саме середина зими. Трохи змерз наш Федунечка. Ну, дійшов, проте. Тільки хотів за клямку взятися, коли чує:

— Фі-ть-ть! й-ю-ю-у...

Озирнувся — по дорозі сніжок крутиться, а в ньому ледве майорить клубочок, і схожий той клубочок на Поскакушку. Побіг Федюня ближче роздивитися, а клубочок уже далеко. Федюня за ним, він ще далі. Біг-біг за клубочком та й опинився в незнайомому місці. Дивиться — галявина якась, а навколо ліс густий. Посередині галявини береза стара, ніби зовсім нежива. Снігу коло неї намело цілу гору. Клубочок підкотився до цієї берези та навколо неї й крутиться.